"Найважче дивитись в очі сину, коли йому страшно"

Ми проживаємо у Донецькій області, у місті Краматорську з семирічним сином. Нікуди не виїжджали. Працюю я старшою медичною сестрою у дитячій поліклініці.

У перший день повномасштабної війни було дуже гучно. Ми мешкаємо біля нашого краматорського аеродрому, прокинулись від вибуху. Це була 4:30 ранку. Ми лягали спати у мирний час, а 24 лютого прокинулись уже з війною. Відтоді життя розділились на до і після. Ми напевно і досі живемо 24 лютого. У нас немає ні весни, ні літа, ні осені. Живемо надією і віримо у нашу Перемогу. 

Найбільші труднощі - це навчання моєї дитини. Син пішов у перший клас. Він не побачив лінійки, у нього не було свята. На це дуже важко дивитись, що твоя дитина не займається, як займалась я, як діти у довоєнний період. Найважче дивитись в очі дитини, коли йому страшно, коли були влучання у Краматорську, коли гучно. 

Мене взагалі шокувала війна. Нас ніхто не просив на нас нападати і "визволяти". Те, що ми сидимо без світла, без тепла. 

На даний момент і зарплатню нам виплачують, і гуманітарну допомогу дають. Люди починають повертатися до Краматорська, допомога більш потрібна незахищеним верствам населення. 

У нас родина маленька - тільки ми з сином і моя мама. Ми всі разом перебуваємо в Краматорську. На мого чоловіка вплинула війна - він нас покинув. Перелякався і виїхав у інше місто. Ми навіть не знаємо де він перебуває. Допомоги нам немає ніякої. 

Ми почали цінувати кожну мить свого життя і насолоджуватися тим, що є. Раніше ми цього не цінували. 

Дуже хочеться, щоб Новий рік був уже з Перемогою, з тишею і спокоєм. Щоб ми вступили у новий рік єдиною країною і все було в нас добре.