"Найтяжче відчувати свою безсилість боротися з ворогом, який прийшов до тебе додому"

Коли почалася війна була вдома з чоловіком та сином. О 5 ранку зателефонувала сестра і сказала, що почалася війна. Ми не повірили, як завжди збирались чоловік на шахту працювати, а я в коледж, де працюю викладачем, а син — в школу. Ближче до обіду син зателефонував і сказав, що їх відпустили та й у нас в коледжі теж розпустили студентів додому. Не вірив ніхто, що це затягнеться на довго. Найбільші труднощі, які довелось пережити, це відсутність ліків для батька та розлука з рідними та близькими. Ще було важко бачити озброєних людей і ходити між них.

Вразило те, як нами піклувалися чехи та як тепло нас зустріли й прийняли та допомагали дві родини в Колочаві це Худенець та Малета.

Спочатку війна розірвала нашу родину, донька, коли почалася війна була в Києві й тому з сестрою поїхали до Чехії, ми з сином поїхали до неї в червні, бо у неї на фоні війни почалася епілепсія, чоловіка не випустили. А потім 25 серпня знайшли прихисток в Україні в селі Колочава, діти дуже хотіли в Україну, не хотіли залишатись за кордоном. Зараз тут і живемо, боремось з хворобою доньки й мріємо про найскорішу зустріч з рідними та закінчення війни. Зараз у мене є робота є і я її дуже люблю! До війни працювала в коледжі викладачем суспільних дисциплін. Змінювати не хочу. Планую і далі працювати у сфері освіти. Дуже жалкую, що не забрала з роботи книгу про історію мого села, де я народилась.