«Найтяжче було їхати в нікуди з однією валізою речей»

Мені 31 рік. У мене є чоловік і діти. У 2020 році ми оселилися в Маріуполі. Того ж року чоловік пішов служити. Коли почалася війна, я була у батьків у Краматорську, а чоловік – у Маріуполі, на Азовсталі. Він потрапив у полон. Тільки нещодавно повернувся додому. З Краматорська я поїхала з дітьми до Львова. Зараз мешкаю в Києві. Сюди ж приїхали батьки чоловіка, а моя мама залишилася з бабусею в Краматорську.

Найтяжче було їхати в нікуди з однією валізою речей. Та згодом ми звиклися і навчилися жити в нових реаліях. Зараз все добре. Знайомі надали житло. Ми отримуємо гуманітарну допомогу й соціальні виплати від держави. Я працюю ветеринарним лікарем. Діти ходять у дитячий садок і школу. Вони зібрані, не панікують. Знають, як поводитися під час повітряної тривоги.

Я вірю в те, що Україна переможе, але розумію, що на це потрібен час. Все буде добре.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/