«Найстрашнішою подією війни стала загибель мого 24-річного сина»

Я була вдома у Харкові. Всі спали. Близько п'ятої ранку прокинулися від вибухів. Найбільшою проблемою було знайти житло в місті Дніпро. Я виїхала з мамою, їй 79 років, та трьома собаками-таксами.

Гуманітарну допомогу ми майже не отримували. Тільки декілька разів, коли я знаходила Гугл-форми. Я працюю онлайн і не маю можливості стояти в черзі з 5 ранку. А у мами хворі ноги.

Моя родина - це мама та племінниця. Зараз ми живемо в Дніпрі, орендуємо житло.Коли ми переїхали, то в перший день мені написали дніпряни, які просто були моїми підписниками в соцмережах, і запропонували допомогу.

Я працюю вчителем в харківській школі на Північній Салтівці. Школа зруйнована, але ми працюємо онлайн.

Найстрашнішою подією війни стала загибель мого 24-річного сина, який з першого дня пішов захищати місто. Добровольцем. Він не служив у складі ЗСУ. Тому навіть нікому не цікаво, як живе родина, в якій залишилася мати-інвалід 3 групи і старенька бабуся.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/