«Найстрашнішими були бомбардування»

Я з Лисичанська. Проживала з чоловіком, трьома синами, невістками, онуками.

Про війну ми дізнались по телевізору. Був жахливий стан. До того ж, у нас бабуся лежача. Ми приховували від неї, що нас бомблять. Було страшно, хоча перші вибухи ми почули лише у березні.

Найгірше – боятися, що влучить у будинок. Нам не було де ховатися, хоча ми й жили у приватному будинку. У нас не було підвалу.

Коли ми були у Лисичанську, ще було світло, газ і вода. 26 квітня ми виїхали. Тоді вже не було ні світла, ні води. А тепер там уже стільки місяців немає ні газу, ні води, нічого. Що з нашим будинком ми не знаємо. Немає зв’язку з сусідами.

Найстрашнішими були бомбардування. Наша лежача бабуся 22 квітня померла - в цей день почалися сильні обстріли. Ми не знали, що робити з тілом.

На початку війни Червоний Хрест вивозив людей із Лисичанська, а потім уже потрібно було вибиратися самим. Ми виїхали власним автомобілем. Я не знаю, як ми проскочили. Це було диво, що ми проїхали спокійно.

Зараз живемо у Жовтих Водах. Знайомі нам запропонували квартиру, тому ми й виїхали сюди.

У нас зараз єдина мрія – повернутись додому. Щоб усі були живі, щоб родина об'єдналась. Нас було 16 людей – сини, невістки, онуки - всі разом збиралися. А тепер – хто де. Я запитала внучку, що вона хоче на день народження, а вона сказала, що мріє, щоб знову зібралися всі разом.