"Найбільший страх, що впаде бомба і хтось близький загине на моїх очах"

Я з Маріуполя, все життя там прожила. Родина моя з Маріуполя. Ми мешкали втрьох: я, чоловік і дитина. У нас було дуже гарне життя. Мирне і спокійне. Чоловік працював на "Азовсталі", я працювала у держструктурі. Все було чудово. Планували відпуску на літо. І тут раптом - у нас війна.

Зранку 24 лютого ми всі спали. Чуємо вибух. Спочатку не зрозуміли, що відбувається, почали гуглити. На всіх сайтах: війна, війна, війна. Обстріли наших аеропортів, військових частин, у тому числі й у Маріуполі. Приїхали на роботу, всі розуміли, що на нас напали. Дуже було чути звуки вистрілів на Східному. По місту починалася паніка. Люди на заправках стояли. Були черги до банкоматів, магазинів. 

Тоді, коли ми були в Маріуполі, ми робили все, що потрібно було робити, щоб вижити. Намагалися облаштувати підвал, туди спуститися задля безпеки. Коли вимкнули світло, не було ні газу, ні води, ми організовували польові кухні. Біля під'їзду готували їжу, розносили самотнім бабусям і дідусям.

Я намагалася з усією своєю родиною триматися разом, щоб усі вони були на моїх очах. Підсвідомо я їх усіх тримала у полі зору: дітей, племінників, свекруху. 

Запас питної води був мінімальним. 24 лютого ми в магазині намагалися з сином набрати побільше консервів, крупів. Коли ринок у нас іще працював, привозили картоплю, мішками продавали. Запас їжі був. А з приводу води, ніхто не думав, що воду так різко відключать. Доходило до того, що ми збирали дощову воду. Дощ пішов, і всі з відерцями ходили до водостічних ринв. Топили сніг. Якщо продуктові запаси були у всіх, то з водою була біда. Її заощаджували дуже. Ми нікуди не могли піти набрати воду, тому що були обстріли. 

Рішення про виїзд я прийняла 23 березня, коли до нас зайшов "днр", зайшли кадирівці, почали ходити по квартирах. Забрали нашого племінника, і досі ми не знаємо, що з ним. Швидше за все, його розстріляли. Шокувало ставлення сусідів, які раділи, що нас захопили. Я не могла на це дивитись. Я розуміла, що я не зможу жити з цими людьми, не зможу їм усміхатися, виконувати їхні вимоги. Що квартира - це не головне. Головне – моя родина. Щоб вони були живі і в безпеці. 

Ми дуже швидко зібралися і буквально за півдня виїхали з Маріуполя у Володарське. Ми попутками добиралися, десь ішли пішки. Виїхали втрьох - я, чоловік і син-студент. Інші родичі прийняли рішення залишитися. Вони там перебувають і досі. 

У Володарському нас зустріла знайома, вона нам нагріла бойлер, щоб ми покупались, нагодувала нас. Ми були брудними, голодними після підвалу. І це було так зворушливо. 

До українців у Латвії дуже добре ставляться. Зустрічають, розселяють. Коли ти відчуваєш таку підтримку, це дуже дорого і цінно. 

Ми живемо в Києві, винаймаємо житло. Я працюю у фонді ЯМаріуполь. Ми почуваємо себе вдома. 

Наш дім у Маріуполі цілий. Там підлатали дах, світло ввімкнули, там живуть родичі. Але туди ми повертатися не плануємо, поки там не буде України. 

Я хочу, щоб війна закінчилася просто зараз.