"Найбільше шокувала безжальність окупантів"

Ми з дружиною з Маріуполя. Маємо дорослих дітей. Проживали на Лівому Березі у п'ятиповерховому будинку. Коли почалася війна, змушені були ховатися по підвалах, були постійні обстріли, влучання снарядів у наш дім, у наш двір. Коли оголосили, що буде евакуація російськими військами під егідою Червоного Хреста, ми спробували виїхати. Слава Богу, наша машина вціліла. Через кілька днів у наш дім було влучання, була велика пожежа. А пізніше танковий снаряд влучив прямо у нашу квартиру. Попадало перекриття, і все крило було зруйноване. 

Евакуації не вийшло, зелений коридор російські війська не надали. Ми перебували деякий час у квартирі у родичів у центрі міста. Вже не було ні світла, ні газу, ні води. Готували на багатті, їжі було обмаль.

15 березня знову оголосили про надання коридору. Ми сіли у машину і виїхали через російські блокпости на Запоріжжя. Це було непросто. Чотири дні ми їхали у бік Ужгорода.

Війна нас застала вдома. Наші діти й онуки жили в Києві, було дуже страшно насамперед за них. У наш район спочатку нічого не прилітало. Була проблема, щоб зробити запаси: у магазинах були величезні натовпи людей. Ми підготували речі, документи, щоб у будь-який момент вийти з дому. Паніки не було, але була суцільна тривога. 

Найбільше шокувала та безжальність, з якою ставилися до цивільних людей ворожі війська. Бомбардування, авіанальоти абсолютно невибіркові. Коли ми виходили з підвалу, бачили людей зі Східного мікрорайону: закривавлених, обірваних, із руками, які тряслися. У нас було страшно, а там був суцільний жах. Один чоловік розповідав, що поки добіг, бачив дуже багато трупів зі страшними ранами, які лежали на дорогах, на тротуарах, скрізь. 

Ми встигли придбати кілька банок консерв у супермаркеті і дві упаковки перепелиних яєць. Вдома був кілограм гречки і якісь овочі в холодильнику лишалися. Ось це були наші запаси продуктів. Усі аптеки позачинялися, працювала лише одна. Провізор прийшла в аптеку, і на прохання людей продавала всі ліки, які там залишалися. 

Коли ми виїжджали, їхали по набережній і бачили дві чи три машини, розбиті прямими влучаннями. Там і люди були. На нашому подвір'ї порозбивали машини, наша, на щастя, вціліла. Біля неї, буквально близько пів метра, пролетів осколок, але не зачепив. До нас у машину попросився іноземець із хлопчиком, ми їх взяли. 

Ми з дружиною пенсіонери, отримуємо пенсії і допомогу як ВПО. Нам допомагає також Фонд Ріната Ахметова продуктовими наборами і речами.

Від того, що відбувається, відволіктися неможливо. Постійно дивимося новини, хвилюємося. Радіємо, коли на фронті є успіхи. Психологічно ми достатньо стійкі, апатії немає. Виготовляємо окопні свічки, донатимо на армію. Намагаємося у міру сил наближати нашу Перемогу. 

Думаю, що війна закінчиться не раніше кінця наступного року. Наше майбутнє пов'язане з нормальним життям наших дітей. Щоб вони могли працювати, забезпечувати свої родини. А ми мріємо до кінця свого віку прожити активно і спокійно.