"На жаль, ніде не відчуваю себе на своєму місці"

Маноха Мирослава Володимирівна, 15 років, учениця гімназії №34 “Либідь” імені Віктора Максименко

Вчителька, що надихнула на написання - Павленко Світлана Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще до початку повномасштабної війни в ЗМІ ширилися чутки про війну. Я в це не вірила, віджартовувалсь, не звертала уваги. Навіть коли стурбована мама розбудила мене зранку двадцять четвертого лютого, я не сприйняла це серйозно. Фраза “почалась війна” ніби не стосувалась мене. Як у моїй мирній столиці може бути війна?

Пізніше цього ж дня ми з батьками спустилися в підземний паркінг, який слугував моїй та багатьом іншим родинам бомбосховищем, хоча обладнаний для цього не був. Там ми провели ніч, спали в машині, якнайміцніше притулившись один до одного. Усвідомлення прийшло двадцять п’ятого лютого, коли серед людей у нашому районі почали ходити чутки про можливу висадку десанту. Я тремтячими руками писала друзям, як їх люблю.

Усі люди по-різному переживають стрес. Щоб не відчувати страху, щоб не панікувати, я абстрагувалась, занурившись з головою в нереальний світ: слухала музику, опановувала нові ігри, читала і багато спала. Чула від чималої кількості людей згодом, що вони не могли заснути через боязнь, та в мене все абсолютно навпаки.

Ми тривожно збирали речі, не знаючи, як надовго їдемо, коли повернемось і які в нас будуть можливості. Я сентиментально набрала в екстрений рюкзак пам’ятні речі, бо боялась, що не скоро повернусь додому. Хоч я усвідомлювала, що відбувається, від’їзд все одно здався подією з чужого життя. Але тоді моє буття насправді змінилося: розділилось на “безтурботне” і “понівечене”. Я жила вже не своєю дійсністю.

Ми приїхали на Закарпаття на невизначений термін. Зі мною спочатку була моя краща подруга, й усі обставини не здавалися такими гнітючими. Відсутність особистих кордонів, через те, що я не мала власної кімнати, була не таким вже й жахом, бо я усвідомлювала, які страждання зараз випали на долю українців, у яких немає змоги бути в безпеці. Більшість моїх друзів залишилася в Києві, і я справді хвилювалася за них. А потім моя подруга поїхала в Польщу, залишивши мене. Та я була не одна, ні. У місці, де ми мешкали, було багато людей. Але від’їзд мого останнього промінчика надії, зв′язку з минулим життям шокував мене. Повертатись до Києва було ще не зовсім безпечно. Ми не уявляла, які події нас очікують завтра. Невизначеність та нездійсненність намріяного – це те, що приголомшувало мене найбільше. Через місяць перебування на заході країни ми поїхали до Німеччини.

На свята та вихідні я з батьками любила гуляти в Бучанському парку, влітку збиралась до табору в Ірпені. У нас з друзями було мільйон ідей, як провести вихідні та літні канікули. Зараз усього цього я, як і мільйони моїх однолітків, була позбавлена. Та мені соромно скаржитись, бо я синонім слова “удача”: я мала змогу виїхати за кордон з батьком через його стан здоров’я, мій песик у безпеці зі мною, моє місто не окуповане, а дім цілий; я ходжу до школи, поки мої однокласники змушені вчитись онлайн. Та я живу майже нормальним життям, бо , на жаль, ніде не відчуваю себе на своєму місці.

Я була впевнена, що легка та авантюрна натура , яка погодиться на будь-яку пригоду чи подорож. Та до таких змін не була готова. Я більше не можу тікати від реальності, як у перші дні війни.

Мир – це, по-перше, звільнення всіх окупованих територій та здобуття душевного спокою всім людям, які настраждалися за сім місяців цієї жорстокої війни. А особисто для мене – це повернення до рідної столиці та змога знов відчути себе вдома.