«На наших очах палало місто»

Галина Петрівна жила в Маріуполі поблизу аеропорту, який почали бомбити в перший день. Вона на власні очі бачила руйнування. Їй із сином довелося провести в місті під обстрілами майже до кінця березня. Вижити їм допомогли сусіди. Зараз Галина Петрівна живе і працює в Києві. Єдине, що її наразі турбує – це психологічний стан сина

Мені 53 роки. У мене є 14-річний син. У 2014 році ми виїхали з Донецька в Маріуполь та проживали там. Зараз перебуваємо в Києві.

Перше, що зробили 24 лютого, – увімкнули телевізор і дізнались, що розпочалась війна. Наші відчуття на той момент не можна описати. 

Ми жили в приватному будинку. У нас був погреб, в якому ночували близько місяця. Виїхали приблизно 20 березня. Завдяки моїм сусідам ми вижили. Велика їм за це шана! Ми разом готували їсти із запасів, які були збережені. 

Ми проживали в Південному районі міста, розташованому між мікрорайоном «Черемушки» і аеропортом, тому початок бойових дій бачили з вікна свого будинку. Летіло все через нас, і на наших очах палало місто. Далі, ніж на один-півтора кілометри, аби набрати воду, ми не ходили. 

У мене є авто, воно було пошкоджене (заднє скло затягнуте плівкою), стояло у сусідів. Нам дуже пощастило: на ньому ми і виїхали з Маріуполя до Бердянська. В Бердянську дві ночі спали у школі, потім з колоною вирушили до Запоріжжя. Вже в Запоріжжі мої співробітники надали нам квартиру, в якій ми з дитиною прийшли до тями і протягом тижня на цій самій автівці приїхали в Київ. У Києві живемо в моєї сестри. Зараз я працюю в офісі. Завдяки підтримці організації «Я – Маріуполь», яка видає продуктові та побутові набори, нам жити набагато легше.

Найбільше шокувало те, що таке може відбуватись в XXI столітті. В момент, коли ми евакуювалися з Бердянська, їхали автобуси Червоного Хреста, в яких знаходилися маленькі діти, люди похилого віку.

У сина дуже великі проблеми з навчанням, хоча він і говорить, що нічого страшного. Він зовсім не хоче вчитися. Ми зверталися до психологині. Вона сказала, що у віці 14 років в нього йде становлення особистості, і він вважає, що йому не потрібно вчитися, а ще він замкнений в собі. Це єдине, що мене бентежить.

Ми сподіваємось на наші Збройні сили, Генеральний штаб. Війна закінчиться, коли вся наша територія буде українською. Поки все, що я можу робити, це економити електроенергію.