«Ми жили майже впроголодь»

Ми жили в Донецьку неподалік від аеропорту й залізничного вокзалу. І коли наприкінці травня [2014 року] літаки почали пролітати над будинком, для нас почалася війна. Але активних бойових дій ми не бачили, тому що постійно ховалися. Я жила з чоловіком, сином і батьками чоловіка.

Наш переїзд у Слов’янськ відбувався взимку. Ми бігли, бо на нашу вулицю прилітали снаряди, одного разу один залетів до нас у вікно. Ми злякалися й вирішили переїхати до наших знайомих. Наш будинок постраждав, коли повністю рознесло житло сусідам, їм у вуличний туалет прилетів снаряд, а осколки залетіли до нас і до інших сусідів.

Через ці події змінилося наше фінансове й моральне становище. Раніше працювала викладачем у Донецькому національному університеті. Але після переїзду довелося шукати роботу, і я влаштувалася в школу. Якщо раніше ми могли щось відкладати, то зараз живемо від зарплати до зарплати.

Незважаючи на те, що ми відчуваємо себе в безпеці, я мрію повернутися додому. Дуже хочу, щоб було, як раніше. Наше ставлення до життя дуже змінилося. Воно стало обдумане, зважене, тривожне.

За цей час ми кілька разів отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова й інших фондів, тому що на ту мить у нас була маленька дитина і нам намагалися допомагати. На час її отримання це було єдине, що ми могли собі дозволити, це була наша їжа. Тоді в нас були гроші тільки на оплату житла і можна сказати, що ми жили майже впроголодь. Ця допомога зіграла дуже велику роль для нас. Переважно нам щомісяця допомагав Фонд Ріната Ахметова й місцеві церкви. Віруючі люди теж були прихильні до переселенців.