Війна для мене – це трагедія, стрес серйозний, це кинуті напризволяще долі, поламані кар’єри, психічно травмовані діти й дорослі.
Я пам’ятаю 2014 рік, літній період. У нас у Маріуполі були якісь військові дії, танки, колеса палили. Я дуже не заглиблювалась у процеси, дізнавалася від знайомих, що відбувається. Удень я була на роботі, ввечері особливо нікуди не виходила. Постійно говорили, що десь військові або танки, хтось бігає з димовухами, шашками.
Коли в Слов’янську почалися військові дії, знайомі телефонували, дізнавалися, де можна переночувати. Люди почали залишати Донецьку область. У червні чи липні приїжджали до нас знайомі з Донецька. Кілька днів побули й поїхали до Києва.
Ми чули, як неподалік гуркотіли вибухи, як літаки літали над нами. Потім були залпи гармат – і земля тряслася. Ми дізналися, що таке «Гради». Це був серпень 2014-го.
Тоді в нас на роботі один із керівників показав бомбосховище, яке знаходиться в підвалі. Відбувався наступ на нас. Звісно, ми всі хвилювалися, щоб не пішли на Маріуполь.
Зараз життя змінилося повністю. Усе змінилося: кар’єри, професії, плани життєві. Тепер ми планів ніяких не будуємо, живемо одним днем. Хвилюємося, що перервалися наші родинні зв’язки, наприклад, із близькими або дітьми, які залишилися на тій території.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.