«Ми дуже довго не бачили хліба. Коли його привезли, я пам’ятаю, як він пах!»

Жінка, яка постраждала від вибуху снаряда, згадує запах хліба після довгого голодного періоду. Вона переживала за сина, який працював під обстрілами.

Війна для мене – це жах. Сьогодні я майже всю ніч не спала, десь гуркіт був, важка зброя гуркотіла. Тільки починаю засинати – знову. Прокинулася – тиск скаче.

А саме початок війни був у 2014-му, на Миколая [День святого Миколая], громили Лисичанськ і міст. Мій син саме чергував там. Ми на Миколая в церкві обід готували, престольне свято було. Усе всюди гримить, а він їде на виклик, і попереду розривається снаряд. Як було мені, як синові було і сім’ї!

Пам’ятаю, як я сиділа у дворі в сина на Золотому й бачила військові літаки. Усі воєнні дії, звичайно, теж бачила та снаряди. Я із Золотого бігла по один бік дороги, а по інший снаряди вибухали. Цілу добу майже не чула – ударило хвилею по вухах, контузія була. Зараз я чую, але іноді доводиться на всю гучність телевізор вмикати.

Запам’яталося, коли в нас у селищі всі переважно евакуювалися, то всіх кішок, собак годували ми. Ішла я із Сонячного, а у нас хліба не було за що купити, тоді гроші не давали. Дивлюся, сусідський собака йде, я до нього звернулася, а він почав лизати мені обличчя. Прийшли з ним додому, я його кашею нагодувала.

А найбільше запам’яталося, як хліб привезли. Ми його не бачили не знаю скільки часу. Цей чорний хліб досі пам’ятаю, як він пах! Люди брали по багато буханок. Я на всю вулицю купила й така задоволена була, що зараз усім, хто там є, по буханці хліба роздам.

Взагалі, усе хочеться забути, щоб це було як страшний сон. Щоб прокинувся – і нічого не було. У мене був день народження, і я тоді мало не загинула. Сиділа у дворі, на закритому ганку. Якби був не закритий, то точно загинула б. А кулі свистіли тільки так. Сват загинув просто у дворі від снарядів.