«Ми два тижні жили у бомбосховищі, у школі»

Я весь час живу у Попасній. У мене є чоловік, батьки. До війни ми були трохи здоровішими, ніж зараз.

Того дня, коли в нас почалися обстріли, я була на робочому місці. Ми з колегами почали обдзвонювати батьків, щоби терміново забирали дітей. Наш будинок постраждав, але я встигла добігти лише до бомбосховища у школі. Ми там знаходилися тиждень, поки були сильні обстріли.

У будинку вже все відновили (там були пошкоджені вікна та дах). Нам допомогли гуманітарні організації. Потім нам увесь час доводилося перебувати у підвалі. Доступ до їжі та води був перебіжками. Нині вже все нормально.

Про що я мрію? Не втратити дітей у дитячому садку. Їх стало значно менше у порівнянні з тією кількістю, яка була до війни. Хочеться, щоб садочок працював у повному режимі. Раніше в садок була черга, займалося понад двісті дітей, а зараз їх не більше ста сорока. Дуже багато хто поїхав.