«Чоловік поліцейський, я держслужбовець – ми ніколи не будемо на них працювати!»

Вікторії не одразу вдалося виїхати з Маріуполя: чоловік поліцейський чекав особливого розпорядження. Багато довелося пережити її сім'ї: немає світла, газу, води. Вікторія згадує: «Люди спочатку готували кожен собі, потім усі разом, допомагали один одному, люди стали дружніми, забули минулі образи». Зі сльозами на очах жінка розповідає про трагедію, яку принесла в її життя війна: батько згорів у своїй квартирі, не зміг вийти на ходунках, родина жінки залишилася на попелі. Під час евакуації Вікторію лякала невизначеність, залишаючи місто, на дорогах вона бачила багато розірваних тіл: «Боже, як страшно і шкода наших хлопців!»

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/