"Моє місто майже не мало можливості оборонятися, усе сталося дуже швидко"

Дацева Альона, учитель української мови та літератури Ліцею № 4 Мелітопольської міської ради Запорізької області

«Війна. Моя історія»

Мабуть, для кожного українця в різних куточках нашої держави ранок 24 лютого 2022 року розпочався з відчуттям тривоги, страху й нерозуміння, що відбувається.

У цей день життя моєї родини, як і України, розділилося на до і після, оскільки до 24 лютого я займалася улюбленою справою – навчала дітей у школі, моя дитина ходила в дитячий садок, кожен день був насичений подіями, які хочеться згадувати. Але опісля все змінилося…повномасштабне вторгнення рф на територію України, і, зокрема, прихід російської армії, яку ми вже звикли називати орками, у моє черешневе місто Мелітополь, призвело до того, що ми втратили все – рідний дім, друзів, можливість ходити на роботу.

Перші два тижні я просто не могла прийти до тями, боялася вийти на вулицю, лякалася кожного шуму, удень і вночі, чуючи вибухи, бігла до підвалу в приватному будинку моєї матусі, кутаючи свою п’ятирічну доньку в декілька ковдр. «Що це, мамо?» – питала Софійка. «Не бійся, доню, це грім», – відповідала я. «А коли вже буде гарна погода?» На жаль, у той момент мені просто нічого було відповісти, стримуючи сльози, я ще дужче обіймала найріднішу людину в своєму житті.

Моє місто майже не мало можливості оборонятися, усе сталося дуже швидко, 25 лютого ввечері орки з важкою військовою технікою вже блукали порожніми вулицями. У наступні декілька тижнів люди виходили на мирні мітинги з гаслами «Мелітополь – це Україна!», «Геть окупанти!», але російські військові почали придушувати такі збори: хапали мітингувальників на вулицях, забирали для проведення «бесід», били. І не важливо було жінка ти, чи чоловік. Згодом і зовсім заборонили людям збиратися на вулицях міста.

1 квітня 2022 року орки не випустили колону машин, яка налічувала більше 1000 автівок із Мелітополя, Бердянська, Енергодара, Токмака, Маріуполя. Ми залишилися ночувати на заправці в машині. На вулиці – холод, усередині – страх, що може щось прилетіти, а бігти просто нікуди. Звуки вибухів десь неподалік, червоне небо вночі, сну майже не було. До того ж на ранок у багатьох уже не було ні води, ні їжі. На щастя, у Василівці вже був український зв’язок, тож люди почали телефонувати на гарячу лінію ДСНС, закликаючи прийняти якісь рішення, допомогти людям виїхати, домовитися з орками. Близько 16.00 нас потроху почали пропускати, перевіряючи машини, речі, роздягаючи до нижньої білизни чоловіків. Повз автівки нам на зустріч і в зворотний бік їхала військова техніка, десь за поворотом було чутно постріли. Це дуже лякало, адже попереду були інші цивільні з дітьми, похилими людьми, які були на крок ближче до вільної української землі, і в той же час було не зрозуміло, що в головах у тих, хто стоїть зі зброєю на пунктах пропуску. Проїхавши останній орківський пост, ми повірили на хвилину в те, що тепер усе буде добре. Але, об’їжджаючи підірваний міст біля Кам’янського через поле, окупанти почали стріляти по нашим машинам. На жаль, одна – зазнала пошкоджень. Наші українські військові швидко зреагували й допомогли жінці з дітьми вибратися з обстріляної машини й пересісти до іншої. Проїхавши 500 метрів під обстрілами, усе життя промайнуло перед очима, отой жах, який охопив із середини, просто не передати словами.

Із того дня мій тимчасовий дім – там, де вільна українська земля. Але я вірю, що дуже скоро наша Перемога і моє окуповане рідне місто Мелітополь стане знову українським, що дасть можливість усім повернутися додому…