«Моя сім’я була змушена поїхати з дому»

Сергій Павлович від початку війни залишився на самоті. Обстріли були такими страшними, що дочці, онуку та дружині довелось поїхати

Ми не повірили, що почалась війна. Я думав, що то жарт. Я живу прямо поряд з зоною бойових дій, просто через водосховище окупанти до нас не дістануться. Коли чуємо тривоги, ховаємось - хтозна, що там станеться.

На роботі ми простоюємо, просто заробітна плата, і все. Труднощі з харчами, бо все дорожчає. Бензин дорожчає.

Одна дочка в Кривому Розі, друга - в Швеції, з онуком поїхала. Зять на фронті воює. Жінка також поїхала, в неї нерви не витримують слухати ці вибухи і бігти у погреб. Я сумую, але вона не приїде, доки не скінчиться війна. Тримаю себе в руках. Це тимчасові труднощі, всі повернуться додому.

Я впевнений, що можна домовитись про мир на словах, просто комусь це не вигідно. Не розумію, нащо путін сюди прийшов. Але вірю, що перемога буде за нами, нас багато країн підтримують.

Я мрію, аби всі люди були в достатку, щоб не поневірялися, не заздрили один одному, щоб була робота, діти були живі і щоб наш уряд допомагав нашому народу.