«Моя мама, бабусечка та я спали в коридорі, а тато безстрашно захищав мою Батьківщину»

Треміля Софія, учениця 9 класу Миколаївської гімназії №64

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлюк Антоніна Михайлівна

Війна. Моя історія

У ту страшну ніч мені снився сон. Я бачила яскраве сонце, духмяні квіти та усмішки рідних мені людей. Мама мене обіймала, бабуся розповідала цікаві історії, а тато приготував мої улюблені смаколики. Ми були всі разом.

На годиннику була пʼята ранку, за дверима я чула шум та гуркіт. Я  ще не дуже розуміла, що відбувається. Моя мама квапливо  збирала валізи і сумки. Батьки  вдягали військову форму, а бабуся і я тихенько плакали, проводжаючи їх. «Ми повернемось, рідненькі», - сказала матуся.

Горе та печаль охопила всю нашу Україну. Я не могла повірити, що на мою вільну землю напали, що мої рідні у небезпеці. Я намагалася заспокоїти бабусю, хоча і самій було страшно. Разом з бабусею  дивилися новини та чекали звісток з фронту. Цей період життя я запамʼятаю назавжди. Тоді було все, як у тумані. Горе, смуток та страх панував по всій квартирі. От тоді я зрозуміла, що таке справжня ненависть.

У такі моменти я молилась за своїх рідних, за тата, за всю Україну. Я знала, що віра допоможе. Я вірю в наших захисників і захисниць. Зараз, в цей час, я відчуваю і гордість за свою країну. Кожного разу, коли бачила свого тата, я була дуже рада, серце співало.

Перемога буде за нами. Україна буде вільна та щаслива. Наші люди зможуть побудувати гарну, квітучу, справедливу, незалежну Україну. А свій сон, в ту страшну ніч, я буду памʼятати завжди.