"Молилися, щоб ми знову побачили живих родичів"

Максим, 17 років, учень 11-А класу запорізького навчально-виховного комплексу № 67, м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Місяць впав і темно в кімнаті. На годиннику дванадцята ночі, а за календарем 7 травня 2021 року. Я традиційно розстеляю ковдру на даху свого приватного будинку в центрі Києва, запалюю свічку, лягаю, і наче в перший раз закохуюсь у безкрайній космос. Зірки… Ті самі зірки, що й вісім років тому. І ось мене знову відкидає у простір спогадів тих скажено кривавих часів.

Мене звати Максим, я біженець з Донбасу. Не пам’ятаю, з чого все почалось: Майдан, новини з відліком воєнних дій, втеча діючого на той момент Президента, все змінилося. Але я точно пам’ятаю ця рокову добу для мене і інших жителів мого міста.

Ранок 7 травня, мені 9 років, довгоочікуваний день для мене. Адже сьогодні субота, мої батьки вихідні, а це означає, що весь свій вільний час вони проведуть разом зі мною. Я прокидаюсь, одягаюсь, біжу одягатись, а потім на сніданок, роблю все досить швидко, адже сьогодні ми йдемо до обіцяного планетарію. Мама чепуриться, тато заводить автомобіль, а я додаю святковий кекс і біжу на двір. Сонячно, сьогодні ні хмаринки. Сідаємо в авто та в трьох їдемо в центр міста. Проїжджаємо міський стадіон. На його велич дивитися можна дуже довго, справжній гігант збудований людьми, недарма він є найбільшим у країні. Колись ми підемо разом із татом на справжній матч, проте не зараз, не сьогодні. Сьогодні тільки зірки.

Приїхали. Забігаємо всередину, купуємо квитки, займаємо свої місця. Встигли. І вже через секунду купол темної тканини навколо мене перевтілюється у дивовижний космос. Планети тепер обертаються навколо мене, а маленьке сонце тепер вміщається у моїх долонях. Голос із колонок розповідає про те, що кожного дня зірки над нами ті самі, що й рік тому. Отже вони бачили мій перший День народження та й, взагалі, народження першої людини світу. Пролетіли дві години, час їхати додому, зустрічати гостей та їсти торт. Беру батьків за руки, та ми прямуємо на вихід, ділимося враженнями від побаченого, сміємося та просто розважаємось. Нарешті, я бачу нашу сім’ю разом та ще й такою щасливою.

Щастя було не довгим. Сирена. Гуркіт. Я підбігаю до вікна універмагу, щоб подивитися, що сталося.

«Гармата» - закричав мій тато.

Все, наче в тумані, пам’ятаю, як ми спускаємось у сховище, а потім приїжджає авто і починає евакуювати людей, проте тільки дітей. Батьки садять мене до вантажівки, мама витирає мені сльози, разом вони вибачаються за те, що не встигли зробити все, що обіцяли на сьогодні. Це не має для мене значення, адже мої батьки не їдуть, вони повинні залишитися тут, на Донеччині допомагати пораненим і боронити нашу землю. Ніч, поле, я лежу із іншими дітьми у кузові. Зорі, вони все бачать. Ми молимось і благаємо світлові кулі, щоб знову побачити живих родичів. Так почалась війна, а невинних дітей везуть до Києва, де на них вже чекають.

Пройшло вісім років, я виріс. Проте батьків побачив тільки через п’ять років.

З Днем народження, мене.