«Мир – найдорожчий скарб для кожної держави та будь-якої людини»

Чорната Злата, 14 років, учениця 8-Б класу ліцею № 137, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання - Петеріна Таїсія Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого – день, що назавжди запам'ятається кожному українцю. Саме тоді Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, а наше життя перевернулося з ніг на голову.

Я нічого не чула, прокинулась десь о дев'ятій з небажанням йти в школу та дивним відчуттям, що неспокоєм причаїлося в душі. Моя підсвідомість ніби кричала: «Сталося щось жахливе!». Як би я хотіла, щоб вона помилилася. Перше усвідомлення прийшло разом із коротким «Почалася війна» від сестри, але мій мозок, що тільки прокинувся та не був готовий до такого, не зміг відразу сприйняти цю інформацію. Я вважала це дуже невдалим жартом. Поки сміх не змінився на всеосяжний жах, від якого ти не знаєш, куди подітися. Мені було страшно. Руки тремтіли, а серце у грудях гупало так, ніби я пробігла марафон. У холодний лютневий день я відчинила вікно в себе в кімнаті, щоб чути все, що відбувається на вулиці. Щоразу, коли здавалося, що щось гухнуло або загуділа сирена, мене накривала страшенна паніка. Я читала новини, знову і знову відчувала нестерпний біль та тривогу. Як тільки я заспокоювалася, знаходився новий важіль, і мене знов охоплював страх. Я нікому не бажаю пережити те, що відчували українці в цей день.

Ми відразу вирішили, що залишимося в місті і нікуди не поїдемо.

Зараз ми бачимося дуже рідко, настільки, що я пам'ятаю кожну нашу зустріч до подробиць. Я пишаюся своєю родиною, знаю, що той день змінив усіх нас.

Можливо, я колись зможу повністю усвідомити те, що відбувається з нами та нашою державою. Зараз для мене війна перетворилась на нескінченний потік жорстокості, жертв, болю та люті. Я більше не відчуваю страху ні під час вибухів, ні під час повітряної тривоги. Тепер я відчуваю тільки гнів, що тече по моїх венах замість крові та пекучу ненависть у моїй душі. Я пам'ятаю, як у перші дні, навіть місяці дивувалась безжальності та безсердечності росіян, катів, що прийшли на наші землі. Я пам'ятаю, як дивилася фото та читала історії з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, усіх міст, де російські солдати чинили свої злочини, та не могла стримати сліз. Пам'ятаю Маріуполь та Азовсталь, щоденний марафон новин та хвилювань за долю наших захисників. Але зараз, читаючи про чергові звірства, що чинять ці нелюди на нашій землі, я більше не дивуюсь, тільки зростає моя лють та впевненість: кожен з них заплатить за це. Кожен, хто вбиває, катує наших людей, ґвалтує наших жінок чи просто мовчить про те, що роблять російські солдати на українських землях, поплатиться за свої гріхи.

Мир завжди для мене означав набагато більше, ніж для інших, особливо після початку війни в чотирнадцятому році. Зараз я можу впевнено сказати: «Мир – найдорожчий скарб для кожної держави та будь-якої людини». Я воліла б відати все на світі, тільки б війна якнайшвидше закінчилась.