«Мир для себе, для людей та України — єдині бажання під час війни»

До війни ми мешкали у Маріуполі: я, дочка, зять, онучка з чоловіком, і двоє правнуків. Коли почалася війна, бомбардування, зруйнували драмтеатр, наш будинок — ми зрозуміли, що треба виїжджати.

Я жила тоді у двадцять третьому мікрорайоні, й поки могли, ми сиділи у підвалі. Весь під'їзд збирав, що в кого було, готували надворі на вогні, бо світла й газу не було, й так виживали. Води теж не було, а взимку погода була — то дощ, то сніг. Люди йшли у мороз збирати воду. Багатьох повбивало, коли вони були надворі, то їх у дворі й закопували. Тих, хто помирав удома, виносили й клали на лавках, бо не було змоги поховати під час бомбардувань.

Найбільше шокувало, що ми лишилися без дому, без усього, що нажили. Я дитина війни, й не могла уявити, що все знову почнеться. Ми дивом лишилися живі, коли нам у вікно залетів уламок снаряду — лише посипалося скло у лоджії, а зять упав і його оглушило.

Більшість моїх знайомих не виїхали, бо не було куди. Вони лишилися у місті, де тоді ще вціліли будівлі. Тепер, правда, і ці знайомі хочуть поїхати. Ми виїхали 15 березня. Коли зять під'їхав машиною, було страшно вантажити речі через обстріли: ми то виходили, то ховалися, то знову сідали в машину. Але ми виїхали — у  Мелекіне, а тоді на Запоріжжя. 

Нас довго не випускали з Василівки, й поки ми стояли, довкола весь час були вибухи. Тих, хто чекав, обшукували, роздягали, шматували речі. Це були кадирівці. Досі страшно згадувати їхні пики й їхнє поводження. Хазяїн із собакою так не поводиться, як вони з нами. Через ці зупинки ми їхали дві чи три доби, тоді доїхали до Токмака, де переночували. Наступного дня ми поїхали до Запоріжжя, потім до Кропивницького, де онучка живе. Ми побули там трохи, й поїхали далі. Зупинилися ми у Бурштині Івано-Франківської області, де живе мій небіж; він надав нам житло.  

Якби мене спитали, коли скінчиться війна, я б відповіла: не знаю. Коли слухаю новини, то гублюся у здогадках. Хочеться, щоб це закінчилося швидше, щоб усе було Україна; хочеться, щоб вона розцвітала, і покарали тих, хто напав на нас. Зараз дивлюся на людей: усі змучені, на обличчі ні посмішки! А хочеться, щоб у людей усе було в порядку — і у навчанні, і на роботі. Хочеться, щоб у нас були чесні люди при владі. 

Я сподіваюся, що до кінця літа цей жах скінчиться.