«Міна знищила два наших кіоски та кафе, загинула людина, яка поруч ховалася»

Лариса Іванівна та її сім’я через бойові дії втратили частину бізнесу в Слов’янську та Лимані. Але найстрашніше – втрата близьких людей і віри в майбутнє.

Потім я забрала маму до себе, у нас було більш-менш тихо. Ми поїхали 1 червня 2014- го в Червоний Лиман і жили там півтора місяця. Вся сім’я виїхала: я, чоловік і тата забрали.

Коли поставили блокпости, це сприймалося спочатку несерйозно. Думали, це буде недовго. Військові дії на власні очі я не бачила, так як поїхала; чула вибухи, але не бачила, слава Богу.

Ми переживали, щоб все швидше закінчилося. Навіть, коли жили в Лимані, мріяли прокинутися та побачити, що все це закінчилося. Так і сталося. Вранці нам сказали, що в Слов’янську припинилися всі військові дії.

У нас у Слов’янську залишався бізнес. Діти їздили туди кожен день, щоб щось у магазині продати людям. Поки їздили, я дивилася на горизонт, а там дим йшов, були чутні вибухи. Поки я їх чекала страшно хвилювалася.

Коли ми повернулися до Слов’янська, в нашому будинку було вибите все скло. В сусідньому дворі, в підвалі люди ховалися від обстрілів, туди потрапила міна та вбила людей. А в наступному будинку, через дорогу, весь під’їзд завалився – теж потрапила міна.

За п’ять років ніхто нам не допоміг. Ми продали нерухомість, але грошей на відновлення підприємства не вистачило. Влізли в кредит. А там настав локдаун, і щоб повернути кредит, довелося продати квартиру.

У 2015 році після операції помер чоловік, він рік хворів. Померла мама. Я доглядала за 98-річним батьком. Два тижні тому він помер. Зараз я живу на орендованій квартирі. З боргами досі не розрахувалися, перебиваємося як можемо. Син – інвалід третьої групи, я – інвалід першої групи. Живемо одним днем.