"Мій тато, ветеран війни, не зміг перенести це все і покінчив життя самогубством"

Мене звуть Юлія Юріївна, мені 48 років.

Цього ранку, 24 лютого, я як завжди збиралась на роботу, а мої близькі ще спали. Я не знала, що зміниться наше життя. Неочікувано над нами пролетів літак, і спочатку я подумала, що це лише якийсь дивний звук транспорту. Проте, коли я включила телевізор, все стало зрозуміло... Ще хвилин 5 трималась, а потім зрозуміла, що сама не справлюсь, змогла тільки дійти до спальні та розбудити рідних. І почалась істерика. Вони мене не могли зрозуміти, а я кричала: "Вони це зробили".

У цей день все змінилося. На наступний день війни ми бігли в укриття, а над нашими головами пролетіла ракета. Це був такий страх, що я два місяці після цього не могла вийти з дому. У жовтні 2022 року ракета влучила в сусідній будинок, біля моєї роботи. Побачивши це, я ревла понад 40 хвилин, а потім протягом місяця обходила іншим шляхом, не здатна переглядати цей жах.

Шокуючі факти звірства окупантів, шокує безлюдяність, загибель наших героїв-захисників. Мій тато, колишній військовий, не зміг перенести це все і в березні 2023 року покінчив життя самогубством. Його смерть вразила мене надто глибоко. Йому було 70 років. У друга сина загинув тато. Війна поруч...

Коли я бачу військових, завжди хочеться обняти кожного з них. Я молюся за їхню безпеку, за їхнє повернення додому живими. Мені також хочеться висловити подяку всім робітникам, які забезпечують нас усім необхідним: продавцям, комунальникам, залізничникам. Всі вони є героями в цій війні. Коли дізнаєшся про вчинки наших співвітчизників, про те як всі об'єдналися з однією метою перемоги, як всі друг другу допомагають – все це зворушує.

Моя робота все ще існує, але тепер складніше працювати, оскільки багато моїх колег-жінок виїхали з України. Проте, я продовжую працювати на користь держави і не збираюся змінювати свою професію.

У нас є пляшка шампанського, яку ми купили в перші дні війни. Вона чекає на перемогу.