"Мій розум не переставав думати: як таке тільки може статися?"

Пантус Анастасія, 11 клас
Ліцей №27 м. Житомира
Вчитель, що надихнув на написання есе: Терещук Тетяна Миколаївна

ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ

Тік-так.

Кінцівки часового володаря завмерли, немов у трансі, схопивши своїми долонями позначку 4:50. Раніше глухий шестерний гул, втопившись у темряві, припинив своє існування, змінившись настороженим нічним дзвінком, що виходив із сусідньої кімнати.

Мої, ще не відмерзлі від крижаного сну повіки неспокійно затряслися від пробудження організму, зустрівшись з блідою стелею, зморшкуватою від старості.

До цього мої вуха вчули невідому мені какофонію, мабуть, дитячі витівки, що не знають відпочинку. Не приділивши їм жодної краплинки уваги, м'який матрац постарався повернути мене в царство Морфея своїми ніжними обіймами, що нагадували материнські. Однак щось не давало мені спокою, зародившись як валун на душі, що вічно тягне вниз і вниз, ближче до землі та удушення.

Голоси. Зітхання сповнене страху. Що відбувається?

Ті очі, що з'явилися переді мною в той момент, я ніколи не забуду. Її бездонні блакитні лимани кольору незабудок і грозових хмар, що сяють як сапфіри щоразу, коли їх торкається сонце... Тепер вони були порожні, налякані... Як світлячки, чиє світло тухнуло на межі кончини.

Серце стислося, ніби хтось його насильно почав душити. Весь світ навколо мене зблід, втратив свої кольори, перетворившись на чорно-біле кіно без звуку, де всіх і вся безжально пестили шипіння і писк, а силуети попереду розпливалися в деформованих чудовиськ, узятих прямо з кошмарів.

І тільки тоді, коли я прочитала на губах моєї мати слова, що вбивають, час застигнув у миті.

"Сонечко, почалася війна...”

На моєму обличчі розпливлася посмішка-насмішка, в очах читалося непорозуміння, поки мої руки мимоволі тремтіли, намагаючись схопитися за якийсь предмет для опори організму. Ось-ось і моя рівновага б зустрілася віч-на-віч з килимом під моїми п'ятами, відчуття від якого нагадували уколи сотні голок. Всі почуття тоді загострилися, перетворюючи будь-які думки в голові на кругообіг нісенітниці і плутанини, що кружляє у вальсі.

Хіба історія не вчить не повторювати помилок минулого, показавши результат кровопролиття? Що ми зробили не так, щоб боятися ночі та дня, щоразу прощаючись із диханням, чуючи звук високо тональної сирени?

Наступні кілька агонічних годин я провела на автопілоті, то випливаючи з надр свідомості, то знову заплітаючись у водоростях океану, який своїми щупальцями висмоктував із мене всі соки, мої сили на продовження цього затяжного випробування. Єдиним, хто приносив мені тоді відчуття комфорту, був білий звір, мій дорогий кіт, чия мордочка з блідістю дивилася мені глибоко в душу, заховану від світла широкими лозинами втоми та спраги. Тільки його наповнені круглястими зірками джерела хамелеонської натури нагадали мені про мій обов'язок – берегти своїх близьких ціною себе.

Все, що завгодно, але тільки не трепет.

Лише сумні стіни й нечіткі предмети могли чути приховані схлипи з мого прикритого руками рота після відходу дядька на фронт, далеко від усіх, там, куди промені не дістають своїми нещадними кігтями. Просидівши так перед вікном, за яким виднілася червона заграва і стогін невинних, я поверталася до своїх рідних з нейтралітетом на кону й солодким, як цукор, поглядом, сповненим любові й підтримки в таку важку хвилину.

Все буде добре. Просто тримайся. Не давай масці оголити свої вигини.

Тримайся…