«Мій чотирирічний синочок не розуміє, чому мусить сидіти в підвалі»

Олена згадує, як у місті, куди прийшла війна, незнайомі люди допомагали один одному краще, ніж інші рідні

У день початку війни я знаходилася вдома з синочком і матусею. Я працюю в аптец. 23 лютого була моя зміна, нічого не передбачало біди. А 24 лютого вже були перші вибухи, паніка, думки: «Не може бути, що це війна!». На роботу йти було лячно, лишати сина з мамою – серце навпіл.

Ми не знали, що таке війна. Раніше бачили її лише в кіно, а тут такі події: вибухи, вторгнення в наше місто танків, хвиля жаху і ненависті до російського миру. Ми сиділи у підвалах, слухаючи сирени і прислухаючись до кожного шороху.

Черги у магазинах з’явилися одразу, у перші тижні важко було щось купити. Добре, що у нас були запаси їжі. З хлібом і водою нам допомагав підприємець. Фрукти дістати було чимось неймовірним. Дякувати сусіду, який торгував цитрусовими, – він безкоштовно давав дітям банани і апельсини. Інший сусід працював в «АТБ» і сповіщував нас, коли в магазин завозили крупи, борошно і цукор. Черги були великі, ціни космічні, проте ми були не голодні. Ще й допомагали бабусям, які не могли собі придбати їжу. Взагалі, коли було дуже важко з продуктами, ми допомагали один одному. Незнайомі люди стали ріднішими за всіх.

Ми виїжджали в село, бо три місяці я була без роботи. Згодом повернулися в місто, проте його знову бомбили, і ми знову мусили виїхати. Приходиться їздити на роботу, бо це - єдине джерело доходу для моєї родини.

Мій чотирирічний синочок не розуміє, чому мусить сидіти в підвалі, чому там має бути тиша і не можна вмикати світло. Коли в такому віці дитина співає пісні про війну і звертається до Бога, щоб швидше закінчилась війна і він пішов до садочку – це пробирає до сліз…