«Мій будинок в Авдіївці зруйнували вщент»

Для Галини Вікторівни йде вже дев’ятий рік війни, яка відібрала у неї спокійне життя та змусила її постійно переїжджати з місця на місце

Мені п’ятдесят п’ять років, живу в Кропивницькому. До 2014 року я мешкала разом з дорослим сином і мамою в Авдіївці. Війна для мене почалася у 2014 році. Я працювала в Донецькому юридичному інституті МВС України, тому разом з навчальним закладом переїхала в Маріуполь. З цього часу почалося моє життя на колесах.

З 2014 року я переїжджала разом з навчальним закладом спочатку до Маріуполя, потім з Маріуполя до Кривого Рогу. В Кривому Розі шість років прожила, потім у 2021 році переїхала знову до Маріуполя, тому що головна база нашого навчального закладу переїхала до Маріуполя. І була у місті до 24 лютого 2022 року, бо в цей день переїхала знову з навчальним закладом до Кривого Рогу.

В перший день повномасштабного вторгнення Росії я не дуже вірила в це все. Вийшло, що ми були не готові, не зібрані. Нас хоч і попереджали, але було внутрішнє заперечення. Тобто, якщо я складу речі, то буду готова до переїзду, і значить, це станеться. Тому, в принципі, ми не готувалися. А о шостій ранку нас попередили з роботи, щоб ми приїхали з речами, документами, і були готові до евакуації.

Було дуже тривожно, страшно, тому що ми виїжджали з міста. З нами виїжджали курсанти, студенти. Страшно було за них, особливо тих, хто з Донецької області, з окупованих територій, тому що у них не було поряд батьків.

Ми цілий день були на території університету, тому що спочатку не було чіткого розуміння: чи виїжджаємо, чи не виїжджаємо. І тільки ввечері, десь о шостій, ми сіли в автобуси й поїхали. Цілу ніч добиралися в Кривий Ріг.

Дорога була дуже довга, тому що не було пального. Люди телефонували, шукали можливості, де заправитися, тому ми заїжджали на якісь заправки. Автобус був набитий людьми. Ми приїхали десь о четвертій ранку в Кривий Ріг, поселилися в гуртожитку, і були там до травня 2022 року.

Я не втратила рідних на війні, але в мене в Авдіївці стоїть зруйнований будинок ще з 2014 року. Якщо ви знаєте, це така знаменита дев'ятиповерхівка, на якій є графіті вчительки української мови. Французький художник намалював її, як обличчя війни.

Що відбувається зараз в Авдіївці, я не знаю, тому що в мене там не залишилося близьких людей. Я не знаю, що вціліло у маминому будинку. Дуже важко, звичайно, морально, тому що йде вже дев’ятий рік війни. Важко ще тому, що в мене є рідний брат в росії. Добре, що він не підтримує цю війну, але він не розуміє, що тут відбувається.

Найбільше мене шокує, коли стріляють по мирному населенню. У 2014 році, звичайно, в Авдіївку прилітало, але було розуміння, що поряд війна, і лінія фронту проходить дуже близько. Тому ми розуміли, що це, можливо, не навмисно - просто йде війна між росією й Україною. Але коли це почалося вже з 2022 році, коли просто бомблять житлові квартали й гинуть люди, діти - це дуже боляче. Гинуть найкращі й на фронті. У мене є дуже багато знайомих і рідних, які воюють, тому серце розривається через це.

Я не знаю, коли війна закінчиться, але я знаю, що вона закінчиться перемогою України, тому що немає в нас іншого вибору. Якщо просто припиниться на деякий час, то потім вона розпочнеться знову. Я маю історичну освіту, я багато чого вивчала, і в тому числі стосунки між Україною і росією. І тому я не вірю в те, що росія спиниться просто так, тому що суспільство росії не визнає нас, і вони не вважають, що ми повинні існувати незалежно.

Хотілося б, щоб війна закінчилась швидше. Я мрію про перемогу, і щоб всі, кого я знаю, залишилися живими. Хочеться подивитися в очі тим людям, які у 2014 році вибрали іншу дорогу, в тому числі й в нашому колективі. Хочеться сказати багато чого, тому що є, про що поговорити.