"Мій брат загинув, допомагаючи сусідам гасити пожежу"

Моя родина - це чоловік, син і внук. Ми мешкали у місті Маріуполі. Чоловік працює на флоті, у сина є підробітки, я була приватним підприємцем, тепер - домогосподарка. 

Коли щойно оголосили про війну і я побачила картинку по телевізору, я розуміла що це страшно, але сподівалась, що день-два і все мине - окупантів розіб'ють одразу на підступах до міста. 

До 1 березня ми не розуміли повною мірою що відбувається, тому що там, де ми проживали, ми чули тільки віддалені вибухи. У нас не було страху, що ворог зайде до Маріуполя, тому що у нас був захист - "Азов".

1 березня ми стояли в кілометрових чергах, не могли купити продукти. Якісь магазини зачинялись, якісь іще працювали. 2 березня вимкнули телебачення, світло, газ, опалення. Почався обстріл нашого району. 12 березня у наш дім по проспекту Будівельників влучив снаряд. 13 березня ми переїхали у селище до моєї тьоті. Ми перебували у неї три дні, і ці дні стали переломним моментом, коли я зрозуміла, що потрібно виїжджати. 

Летіли літаки, вочевидь - з Таганрога, почався обстріл "Азовсталі", консервного заводу, там перебували наші військові. Коли літак скидав снаряди у ста метрах від нас, це був просто жах: дім тремтів, навколо були вирви... Ми повернулись, щоб подивитись, що сталось з нашою квартирою. Там уже не було шибок, від ударної хвилі по квартирі були розкидані меблі.

По проспекту Будівельників велись вуличні бої. За три дні був знищений наш район. У двадцятих числах березня мені сказали сусіди, що наш дім був повністю зруйнований. 

Загинув мій брат. Він жив на Гавані. Коли снаряди влучали в будинки, біг допомагати сусідам гасити пожежу. Загинув від вибуху снаряду. Коли з нього зняли одяг, побачили, що у нього була пошкоджена вся спина. Снаряди були начинені чимось схожим на дрібні цвяхи. Ці уламки були всередині нього. 

У мене у квартирі ніколи не було ніяких запасів, бо я розуміла, що можу піти і купити. 1 березня я змогла скупитись. До 13 березня у нас продукти і вода закінчувались. Ми збирали сніг, розтоплювали його для технічних потреб. Ми просиділи у підвалі тиждень, бо було страшно виходити. Біля під'їзду ставили мангал, всім під'їздом ділились тим, що у кого було. Як правило, ні в кого запасів продуктів не було, і придбати їх уже було ніде. 

Дуже приємно, що люди згуртувались. Зворушило, що війна нас зробила добрішими, дружнішими і більш чуйними. У Києві мені весь час трапляються дуже доброзичливі люди. 

Ми виїхали із міста 16 березня. Колона була кілометрів п'ять. У нас були пробиті колеса і лише три літри бензину. Один чоловік з нами поділився бензином: дав нам чотири літри. Ми на цій кількості бензину їхали до Бердянська - це зайняло сімнадцять годин. Ми постійно стояли у заторах, проходили блокпости. Нам пощастило, що син знав Мангуш, і ми поїхали не в колоні, а об'їхали її і стали на початку. Поки ми дістались до Бердянська, дуже змерзли. Зняли квартиру подобово. Просиділи там тиждень, бо не могли знайти бензин. У перекупників він був по 150 гривень за літр. Нам вдалося знайти бензин по 100 гривень, і ми змогли поїхати далі.

Ми доїхали до Запоріжжя. Мені здалося, що там буде небезпечно, тому ми перебрались до Кропивницького. А в Києві у нас знайомі. Тут нам комфортніше і безпечніше. 

Як на мене, однозначно Перемога буде за Україною, - інших варіантів немає. Я думаю, що наступного року до літа. 

Хочу бачити майбутнє мирним, світлим і щасливим. 

Я написала вірш, присвячений моєму місту. Хочу вам зачитати. 

І де мій дім? Він був у моря

Красою зорі привертав.

Та сталось лихо та недоля -

До нього ворог завітав. 

Він без запрошень крок за кроком

Нахабно вдерся в море мрій.

Своїм незрячим сліпим оком

Руйнує світ і мій, і твій. 

Потвора ти, чи ти людина?

Чим завинила тобі я?

Чим завинила та дитина, а також вся її сім'я?

Полює звір, смакує кров'ю,

Час змінює добу вночі. 

Король той голий, 

Та він роллю кінець прискорив та почив. 

І де мій дім, що був у моря?

Оті руїни у води?

То жах, то біль, то хата горя

Той звір руйнує світ краси.