«Мій батько зник безвісти»

Війна нас застала у місті Вінниця. Ми залишилися вдома, нікуди не виїжджали. Бойові дії нас особливо не зачепили - лише поверхнево. Якихось великих проблем не було. 

Я дізналася про війну від чоловіка, бо у цей момент мирно спала. Він зателефонував 24 лютого і повідомив про повномасштабне вторгнення, про те, що бомблять Київ. Я спочатку йому не повірила, тому що була впевнена, що у ХХІ столітті війна - це нонсенс.

Найбільший біль – мій батько пропав безвісти. Була людина - і немає. Його забрали на війну, він пішов воювати - і зник. Я уже рік не можу дізнатися жодної інформації про нього. Звісно, я можу скаржитися на ціни, на мінімальну зарплатню, яку я отримую у школі, але це все не порівняти з нашою особистою трагедією.

У нас уже не життя, а існування. Мама моя у великому стресі виїхала з України, на неї дуже вплинуло те, що сталося з чоловіком. Там вона працює.

Я працюю у школі. Є свої нюанси: тривоги, діти, підвали. Вплив війни звичайно негативний.

Мене зворушують моменти, коли люди намагаються жити далі, шукають у цьому сенс, попри труднощі і війну.

Я б дуже хотіла, щоб війна закінчилася чимшвидше, але, певно, вона закінчиться не цього року. У наш час дуже важко прогнозувати майбутнє. Хочеться нормального життя для своїх дітей у першу чергу, і для себе. Відбулась переоцінка цінностей. Ми розуміємо, що найголовніше – щоб був мир, а все інше ми можемо пережити і заробити.