«Ми зіткнулися з небезпекою, нестачею води, їжі, тепла, страхом за своє життя»

У мирний час я мешкала в Маріуполі з дочкою і чоловіком. Працювала на комбінаті імені Ілліча інженером. У 2014 році брала участь у роботі Фонду Ріната Ахметова після обстрілу мікрорайону Східний. Я допомагала постраждалим. Тоді була емоційна напруга, шкода було людей, які пережили біль війни. Водночас була радість, що нас це сильно не зачепило.

24 лютого 2022 року я пішла на роботу і там дізналась, що розпочалася повномасштабна війна. Я не вірила, що вона можлива у 21 сторіччі.

Ми зіткнулися абсолютно з усімам труднощами: небезпека, нестача води, їжі, тепла, відсутність усіх благ цивілізації, постійний страх за своє життя, за свою родину.

Ми не виїхали відразу, чекали, що ситуація зміниться. А потім, коли розпочався штурм будинку – прямі влучання, пожежа – стало зрозуміло, що потрібно звідти виходити. Ми пішли в інший більш безпечний район, а через кілька тижнів вирішили, що час виїжджати. Потрібно було зібратися і прийняти рішення, щоб перетнути лінію розмежування.

Виїжджали нормально. Ми стояли у Василівці день. У Запоріжжі нас зустріли, розмістили. Дуже було приємно. У порівнянні з іншими, все було добре.

Моя мама залишилась у Маріуполі. Вона не хоче виїжджати. Для мене це особиста драма, що я не бачу своїх рідних.

Тепер ми у Києві. Дочка вступила до університету. Поки ми тут, а там - будемо вирішувати. Поки є підробітки, постійної роботи немає.

Війна – це одна велика психологічна проблема. Я досі без сліз це не згадую. Намагаюсь відволікатись: займатися спортом, спілкуватися з однодумцями.

Хочу, щоб війна закінчилась найближчим часом, щоб Україна повернула свої попередні кордони, щоб ми всі жили мирно і щасливо, як і раніше.