«Ми жили на кордоні і знали, що нас будуть бомбити»

Валерія з чоловіком на самому початку війни тікали з Барвінкового, рятуючи дітей. Вони не помилились – росіяни почали бомбити місто

Мене звати Валерія. Мені 26 років, і в мене є двоє дітей, чоловік. До початку війни ми жили в місті Барвінкове Харківської області.

Коли 24 лютого почали бомбити Харків, ми вирішили, що треба виїжджати. Барвінкове розташоване на кордоні з Донбасом і ми розуміли, що його будуть бомбити. Щойно все почалося, ми виїхали з міста. Потім росіяни захопили Ізюм, розташований недалеко від нас, і таки дійсно бомбили наше Барвінкове.

Чрез обстріл загинула дитина моєї подруги. Мені зателефонували і сказали, що буде похорон. Я зразу навіть не зрозуміла, що за похорон.

Це моторошно. У мене в самої маленькі діти – п’ять і сім років. Мені боляче навіть чути, як батьки втрачають дітей. Щодня молю Бога, щоб усе це закінчилося.

Брат поїхав на захід України. Мама з сестрою виїхала в Чехію. Залишилися тільки я, двоє дітей і чоловік. Наразі мешкаємо в Новомосковську Дніпропетровської області. Я не бачу майбутнього. Раніше ми з чоловіком планували ремонт доробити, а зараз я взагалі нічого не планую. Руки опустилися, не хочеться нічого робити. Хочеться тільки, щоб швидше закінчилася війна.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/