«Ми застали тільки початок всього цього жаху»

Катерина вже вдруге тікає від війни. Та на цей раз сподівається, що уже найближчим часом зможе повернутися додому, у рідний Маріуполь. 

Мені 35 років, у мене є чоловік та синочок. Народилася і виросла я в Донецьку. Та коли почалася війна на Донбасі, ми вимушені були тікати звідти в Маріуполь. Те саме нас спіткало і у 2022, тільки тепер ми бігли уже з Маріуполя. 

Тобто для мене це все вже вдруге відбувається, тому я загартована в цьому плані. Просто зараз важко, тому що дитина маленька. Я переживала більше за сина, щоб він не злякався, щоб все було нормально. Ми виїхали з Маріуполя в перший же день повномасштабного вторгнення. Слава Богу, що нам вдалося це зробити, тож ми застали тільки початок, скажімо так, всього цього жаху.

24 лютого зранку ми були вдома, спали, прокинулись від жахливих вибухів. Чоловік одразу поїхав на роботу, а ми з сином залишились вдома, чекали, поки він нам повідомить, що робити далі.

Ми з чоловіком працюємо в університеті внутрішніх справ. Наш ректор ближче до обіду зібрав всіх, і було прийнято рішення виїжджати в Кривий Ріг, у нас там філія університету знаходиться. Тож ми зібралися – хто на машинах, хто автобусами, і виїхали колоною 24 лютого, приблизно о восьмій годині вечора.

З собою ми взяли мінімум речей, але забрали з собою нашу кішку, вона і досі з нами.

Їхали ми під обстрілами, та вже о п’ятій ранку були в Кривому Розі. Ми приїхали в університет, нас всіх розселили: когось в гуртожиток, когось - в казарми, а хтось, хто міг собі дозволити, зняв квартиру. Загалом у Кривому Розі ми пробули місяць, а потім переїхали вже в Кропивницький.

Для мене найбільша втрата – це мій дім і все, що було нажито в Маріуполі. Але будинок – це наживне, я розумію. Зараз ми це вже прийняли і живемо далі. Слава Богу, що всі рідні живі. Я рада, що ми встигли виїхати в перший же день, і що зараз всі ми разом. Ось це найважливіше, найцінніше. 

Ми сподіваємося, що війна закінчиться у цьому році. Ми дуже в це віримо, тому що у нас є рідні і в Маріуполі, і в Донецьку. Хочеться з ними бачитися, спілкуватися. Ми чекаємо закінчення бойових дій і віримо, що Україна переможе. Ми обов’язково відбудуємо країну, і будемо жити й радіти життю.