«Ми з семимісячною дочкою провели шість годин під завалами нашої квартири»

Ми переселенці з Донецька. З 2014 – мешканці Маріуполя. Наш мікрорайон називався Черемушки. Він знаходився в районі старого аеропорту з боку Криму. 24 лютого аеропорт був розгромлений російськими бомбами. З першого дня повномасштабного вторгнення ми були без світла і без води. А четвертого березня наш мікрорайон повністю закидали мінами, бомбами і авіабомбами, розстрілювали танками.

У нашу квартиру було пряме влучання міни. Ми з семимісячною донькою у цей час були у квартирі. Військові дістали нас з-під завалів через шість годин. Вони всім допомагали. Навколо все горіло і палало. І з четвертого березня ми жили по підвалах. Останнє наше місце перебування – це обласна філармонія.

24 березня 2022 року ми без жодних коридорів виїхали. Машина одна згоріла, іншу врятували. Так ми дістались до Бердянська, а потім до Дніпра. Залишились я, дочка, чоловік, дитячий візок - і все.

Добрі люди нам допомагали. Надали все необхідне: від светра до ложки. Тепер залишилися безхатьками. Віддаємо все, що маємо, за квартиру, комірне і харчування. За гуманітарною допомогою не маємо можливості вистоювати черги.

Чоловіка прооперували влітку. На фоні стресу від пережитого, у нас відбулося загострення усіх хвороб. На жаль, ніяких знижок ніхто нам робив. Доводилося всі медичні послуги оплачувати з власної кишені. Чоловік отримав третю групу інвалідності.

Виходить, що ми втратили все двічі: у Донецьку і в Маріуполі. Мій чоловік - учасник бойових дій, колишній поліцейський. Він працював спочатку у міліції, потім - поліції, пішов на заслужений відпочинок за вислугою років. У нього був цукровий діабет, жив на таблетках. А після подій у Маріуполі його поставили на інсулін і дали групу інвалідності.

Мені здається, що війні немає кінця і краю. Думаю, що вона триватиме не рік і не два. У майбутньому хочемо, щоб у нас була здорова дитина, щоб було житло і стабільна робота. Щоб здоров'я дозволяло виростити дитину і дати їй освіту.