«Ми їхали, а машина підстрибувала від вибухів»

Вікторія з чоловіком, мабуть, лишилась би в Маріуполі, якби не страх за дитину. Адже самі вони навіть не думали, що місто будуть стирати з лиця землі разом з людьми.

Наша сім’я жила в Маріуполі. Ми з чоловіком залізничники. У нас є дитина, їй шість років. Виїхали з Маріуполя 24 лютого під вибухи. Передати цей стан дуже складно. Ми їхали з міста і машину просто підкидало від вибухів. Але ми виїхали. Поки перебуваємо тут, у Вінниці.

В Маріуполі біля нас жили з поліції люди. Їх евакуювали в ніч із 23 на 24 лютого. Вони мене попередили й поїхали. А потім подзвонив чоловік о пів на п’яту й сказав збиратися та виїжджати. Мабуть, ми виїхали заради дитини.

Дуже шкода було будинку, який ми власноруч будували з чоловіком. Ми дуже старалися, щоб у нас щось було, а під час війни все зруйнувалося. Дуже шкода людей, які позалишалися, друзів, які, можна сказати, зрадили, там зосталися. Важко з цим впоратися, але я дуже вдячна, що ми залишилися живі. Поки живемо, сподіваємося, що все буде добре.

У Маріуполі ми жили лише нашою маленькою родиною. Тато з мамою теж із Донецької області - вони живуть у Добропіллі, там більш-менш спокійно. Але поруч Слов’янськ і Покровськ, їм чути вибухи і літаки. Та поки є робота, поки цілий будинок, вони залишаються там.

Ми винаймаємо житло у Вінниці. Наразі я не працюю, бо дитина не ходить до садочка – я вдома з ним. Нема на кого залишити, щоб піти працювати. Гуманітарної кризи ми не зазнали: міська влада допомагала і центр відкрився ЯМаріуполь. Ми вчасно отримуємо харчі і все необхідне. Дуже їм дякуємо.

Мене шокувало те, що так багато людей виявилися зрадниками. Крім себе, я ні на кого не можу покластися. Мені важко з цим змиритися.

Я не думала, що люди так легко можуть зрадити свою країну. Для мене це дуже боляче.

Маю надію, що війна скоро скінчиться. Я дуже сподіваюся на те, що Маріуполь звільнять, і ми поїдемо додому, збудуємо ще свою оселю, буде в нас робота і будемо разом із сім'єю.