«Ми втратили все, але я не шкодую. Головне, що ми живі і разом»

Я з Маріуполя. До війни життя було дуже гарним, а тепер усе залишилося там, усе втратили. Виїхала звідти у квітні.

Про війну дізналася від рідних. Плакали та й усе. У перший день були великі черги, але можна було виїхати. Я їхала з молодшою вагітною сестрою по запорізькій трасі, їй стало погано, і ми залишились у селі Новокраснівка на дві доби і більше виїхати не змогли. А потім уже виїжджали за допомогою волонтерів. Вони привозили в село продукти, і я виїхала з дитиною. Це вже стало можливим через два місяці,  коли там стало більш-менш тихо. Ми наперед не знали, куди їхати, нашою головною метою було доїхати до Запоріжжя, а там уже вирішувати. Я тепер в Івано-Франківську. 

Мої батьки тривалий час не могли виїхати з Маріуполя, чекали, поки пересунеться лінія фронту. Вони там на собі відчули всі жахи. Але вони не голодували, тому що всі намагалися ділитися одне з одним. З водою були проблеми і з хлібом. 

Приємно, що всі українці стали як одна родина. У нас було заведено, що спочатку сідають їсти діти, потім жінки, а вже в кінці чоловіки. Їм залишалося небагато, але вони не скаржилися. Всі були як одна команда, це зворушувало. Були люди, які допомагали в Бердянську. Коли ми туди приїхали, до нас відразу підійшли місцеві дівчата, запропонували допомогу з їжею, з житлом, і все безкоштовно. Це вселяло надію. 

Ми все втратили, але я не шкодую. Це речі. Головне, що ми живі і разом. Я тепер розумію, що таке війна. Для мене найстрашніша річ у житті – це коли мама ховає своє дитя. 

Будемо сподіватися, що 2023-й – це рік України. Я бачу, як усі працюють, кожен намагається допомогти хоч чимось. Ми речі свої надсилаємо, банки збираємо на свічки, носимо в ЯМаріуполь. Я думаю, що це маленькі кроки до великої Перемоги. Треба вірити! Але я хочу, щоб ніхто ніколи не забував, яку ціну ми за неї заплатимо.