"Ми втратили впевненість у майбутньому"

Я народилась і жила у Луганській області, потім переїхали у Донецьку область, у місто Краматорськ. Все моє життя минуло там. Я більше двадцяти років працюю соціальним працівником з літніми самотніми людьми. Коли почалася війна, ми залишились тут, бо багато моїх підопічних взагалі не мають ніяких родичів і їх немає на кого залишити. Ми отримуємо для них гуманітарну допомогу, продукти їм приносимо, допомагаємо їм прибирати.

Ми з чоловіком залишились у місті, а дітей відправили у Кам'янець-Подільський, у нас маленький онук. Робота є, світло теж. Буває, що води немає. Нелегко, але ми живемо тут і нікуди не поїдемо. Будемо на нашій землі. 

Ми дивились новини і виступ путіна про те, що він збирається проводити спецоперацію. Ми відразу все зрозуміли, тому що у нас з 2014 року тривають бойові дії і у нас є особистий досвід. Було зрозуміло, до чого це все йде. Вирішили нікуди не виїжджати. Коли у перші дні почались обстріли, то у стратегічний об'єкт влетіла велика бомба, і наші будинки залишились без шибок. Тоді ми схопили наших дітей і виїхали на дачу. Пожили там півмісяця і вирішили повернутися у місто. 

Найбільші труднощі були моральні. З 2014 року ми готові до всього - зробили запаси їжі, води, одягу. Психологічно важкий був момент, коли люди кинулись тікати у всі боки, не знали, що робити, і не було чіткого розуміння подальших дій. У перші дні ми втратили впевненість у своєму майбутньому. Тепер теж немає жодного розуміння, бо Бахмут розташований неподалік від нас, і ми чуємо, які там важкі бої відбуваються. 

Дуже багато людей, які раніше виїхали, повертаються. Наш Краматорськ ожив. Якщо у березні ми йшли по вулиці і нам назустріч ніхто не йшов, то тепер у нас - повне життя місто. Я завжди вважала так, що тут рідна земля, я знаю, де що розташоване, де можна заховатися. Моїх підопічних, яким за 80, вивезли в інші області України. Вони там змушені були жити на підлозі на матрасах, один туалет на 200 осіб. Тому невідомо, де краще. На моїх руках зараз троє літніх людей з моєї родини. Я не зможу їх покинути.

Я хочу, щоб не було війни. Хочу, щоб я могла спокійно ходити на роботу. У нас зараз забиті вікна, а я хочу, щоб сонце світило у вікна, і щоб я знала, що мені робити далі. Я хочу, щоб було спокійно і тихо, щоб наші діти були поряд, щоб я могла їх обійняти.