«Ми все втратили, але стали сильнішими»

Валерія виїхала з окупації до Полтави ще у 2014 році. Тоді вороги на Донбасі чинили те саме, що й зараз на окупованих територіях

Ми переїхали з Горлівки до Полтави на початку першої хвилі війни, у 2014 році. Стало небезпечно жити в нашому рідному місті. Приїхали чужі люди, почали нас стріляти. Ми якийсь час ще побули вдома і влітку поїхали без речей - думали, що на тиждень. У нас були родичі в Полтаві, ми до них поїхали. Через тиждень стало зрозуміло, що повертатись рано. Залишились у Полтаві. Я знайшла роботу, через деякий час ми винайняли квартиру. І досі ми не маємо свого житла. Добре, що є фонди, які допомагають, є робота і ми маємо змогу сплачувати оренду житла.

Війна почалась несподівано. Діти збирались у садок, в школу. Син готувався по першого класу. Ніхто не очікував біди, коли в місто приїхав натовп людей в масках, почала техніка військова заїжджати.  Ніхто не розумів, що робити. Доводилось у підвалі ночувати з дітьми.

Дуже страшні обставини - брат на брата пішов. Бабусі, якісь родичі в обох країнах. Ця ситуація поставила всіх в неприємне становище, багато людей не можуть спілкуватись між собою. А вбивство дітей, людей – це взагалі жахливо.

Приймати рішення виїхати було дуже складно. Ми розуміли, що ніхто нас ніде не чекає, не знали, якою буде дорога. Транспортне сполучення порушилось. Хаос був, паніка на окупованих територіях. Коли ми виїжджали, чули, як стріляли, і дуже злякались. За себе, за дітей. Може, це навмисно - людей лякали.

Ці події відобразились на дітях. Моїй доньці тоді було три рочки, і перші місяці вона дуже-дуже плакала. У нас не було квартири, телевізора, щоб ввімкнути дитині мультик. Але після того всього я для себе зрозуміла, що можна все відновити. Це важко, але можливо. Ми стали сильнішими.

Хочеться, щоб держава-агресор схаменулась і залишила у спокої нашу землю. Я вірю, що одного дня ми повернемось додому, усе відбудуємо, а ця війна стане страшним сном, який більше ніколи не повториться.