«Ми власноруч облаштували бомбосховище»

Аби вижити під обстрілами, Андрій Леонідович з сусідами облаштував бомбосховище, в якому потім переховувались біля сотні чоловік з усього району

У мене двоє дітей: донька вже доросла, живе окремо, син - студент, йому 17 років, він живе разом з нами. Дружина, мама, теща, онука, зять - така сім’я.

24 лютого о шостій ранку мені зателефонував мій добрий товариш із Макіївки і каже: «Андрію, що там у вас коїться?». А ми в той час ще спали і нічого не чули. «Війна», - сказав він. Я вмикаю телевізор і бачу хвилин, може, через 15 рядок, не знаю, чому мені це врізалося в пам’ять. Там було написано: «Мариуполь пал». Таким мені запам'яталося 24 лютого. А потім – шок, розмови зі співробітниками. Ми 24 ще намагалися працювати, людей заспокоїти, я казав, що все буде добре. У нас був великий колектив, і треба було людям пояснити все правильно, щоб не було паніки. Тоді ніхто не міг повірити, що ворог так швидко нас захопить.

Дивно, що людей в Маріуполі ніяк і ні про що не інформували. Я не розумію, чому не можна було сказати, що ситуація тяжка. Люди б виїхали. В мене не було жодної інформації про ситуацію в місті. А після того, як вимкнули електрику, ще й інтернету не стало.

Ми з сусідами в підвалі нашого будинку організували бомбосховище. Та ми не очікували, що все  буде настільки жахливо. Спочатку туди спускались лише кілька родин, а потім ми приймали майже з усього мікрорайону людей. Це була вулиця Латишева, 31, під магазином. Десь із другого березня люди почали прибувати у великій кількості. Загалом більш як сотня чоловік там проживала.

14 березня мені сказали, що планується формування колони, яка буде виїжджати через Мелекіно й далі вже кудись. Тоді треба було хоча би виїхати з міста. Вночі ми збиралися. Ми і ще одна родина - батьки мого товариша. Ми збиралися, готували якісь речі. Дружина сумнівалася, але все було вирішено. 15 березня я зранку поїхав по родину дочки на 23 мікрорайон. Але не доїхав, бо там проїзду не було. Був мінометний обстріл, дороги були перекриті стовпами та дротами обвислими, і я вимушений був розвернутися. Ми швиденько зібралися, завантажили все, забрали маму. І я з дружиною, сином, його товаришем, який залишився без батьків, собакою на одній машині виїхали за межі Маріуполя.

Нас прийняли до себе друзі в передмісті Урзуфа. А наступного дня ці ж друзі дали мені машину, трохи не таку примітну, як у мене і я повернувся по родину доньки. Заїхав у місто також через Мелекіно, але цього разу іншим шляхом, і таки доїхав до 23 мікрорайона. Звідти забрав доньку з онукою, зятя й тещу, а ще – родину сестри дружини. Ми виїхали 16 числа і дорога вже не була такою легкою, як напередодні. Обсріляли виїзді з Мелекіно «Градами». Коли ми виїжджали вже горіла земля. До того ж була черга величезна. Якщо 15 числа черга була тільки в місті, то 16 березня – від Мангуша через усе Портівське й до самого повороту Маріупольської траси. І ми з дитиною в цій машині стояли вісім годин. О 12 ми виїхали і ледве-ледве встигли до комендантської години дістатися місця призначення.

Наступного дня завантажились в автомобіль і поїхали в бік Бердянська. Через Бердянськ - на Запоріжжя. Проїхали 21 блокпост. Дуже раді були зустріти жовто-блакитні прапори й наших поліцейських на виїзді.

Після Запоріжжя ми поїхали до Хмельницького. Там родичі дружини мають квартиру і ми там оселилися. А через кілька днів дружина з сином і донька з онукою виїхали до Німеччини. Ми з зятем залишилися в Україні. Також в Україні залишилися мої теща й мама. Дружина влаштувала сина навчатися в Польщі в морехідне, бо в Маріуполі ми планували вступати в морехідну академію. Тепер син навчається в Щецині. А дружина планує повертатися в Україну.

11 листопада, коли звільнили Херсон, я думав, що це вже перший крок, відчув надію. Наразі бачу, що ворог дуже міцно в нас вчепився й буде складно з ним боротися. Це надовго. Якщо нам не будуть допомагати більш активно, в першу чергу – зброєю, то ця війна може бути дуже довгою. Але ми сподіваємось на краще і віримо в ЗСУ, віримо в наш народ, допомагаємо, донатимо - робимо все можливе.