Данило Однолько

"Ми виживали та допомагати вижити другим людям"

Однолько Данило, 16 років, студент групи П-11, Ірпінський фаховий коледж економіки та права,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Сахно Зоя Борисівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Початок війни для мене став несподіванкою. Прокинувшись зранку, я побачив повідомлення у телефоні: «До школи не йдемо, почалася війна». На той час я ще не усвідомлював, як це обернеться глобально і вважав, що це якийсь невдалий жарт Росії. Ми не розуміли, що нам робити, та дзвінки родичів ще сильніше наводили нас на думку, що прийшла війна і це зовсім не жарт.

Покидати Ірпінь моя сім’я не збиралася, але речі першої потреби ми зібрали в сумки та були готові до евакуації. Наступний день для мене став найстрашнішим у житті, й жах почав зростати. Зранку я прокинувся від ворожих винищувачів, які пролітали з шаленою швидкістю над нашим будинком. Крик мами: «У підвал» напевно чули всі сусіди навколо. Ми дуже швидко побігли до сусідів у підвал, який був міцним. Багато знайомих з нашої вулиці почали збігатися до нас.

Було тісно, але між вибором бути на вулиці чи у захищеному місці, кожен вирішив залишитися. Після цього дня я зрозумів, що це ніяка не спецоперація, як казали російські ЗМІ, а справжня війна. До 21 березня ми виживали та допомагати вижити другим людям, котрі потребували цього. У кожного були свої обов’язки. Ми знайшли на даху буржуйку, самовар на дровах і дуже зраділи. Моя мама була кухарем і готувала їжу на вогнищі три рази на день. Я дуже боявся за її життя, бо ради нас вона готувала під обстрілами та вибухами. Я з сусідами заготовляв дрова, і ми топили хату, бо було дуже холодно.

Одного дня поряд з нами вибухнули будинки, й усі були дуже налякані. Поранений чоловік прийшов до нас за допомогою, бо помер його син. Я почав з усіма рвати простирадло, щоб допомогти пораненим. Моя мама допомогла в парку поховати під обстрілами загиблого чоловіка. Я розумів, що ми робимо добрі справи, і саме це заспокоювало.

Упродовж 26 днів ми жили без електрики, опалення та під обстрілами Російської армії, яка намагалася захопити Ірпінь. Волонтери вивозили сусідів до Києва і на 27-й день, коли виїхали останні, ми вирішили теж поїхати з Ірпеня. Були сильні бої й волонтери не змогли нас забрати, та моя мама з господарями хати прийняли рішення йти пішки до мосту, де нам зможуть допомогти вибратися.

Взявши речі та собак, ми побігли. По дорозі нас підхопила територіальна оборона та повідомила, що попереду ворожий снайпер, і ми можемо загинути. Я зрозумів тоді, що вони врятували наші життя. Нам повідомили, що цього дня ми були останні, кого вивезли з Ірпеня і на три дні впровадили комендантську годину.

Коли опинилися в Києві, нам дали їжу, воду та притулок, і ми трошки відійшли від пережитого. Наступного дня мама подзвонила до знайомих , які запропонували поїхати до їхньої мами у Черкаси. Вибору в нас не було, та й залишатися жити в Києві, де лунають сирени та працює ППО, нам не хотілося. Після двох днів комендантської години, ми звільнили місце для інших біженців та поїхали до бабусі. На шляху було багато блокпостів та зруйновані будинки людей. Після того, як ми приїхали, нас зустріла чемна бабуся, яка прихистила у своїй хаті. Після місяця обстрілів ми нарешті відчули спокій та полегшення. Не відразу пройшов страх, а відчуття тривоги й досі присутнє. У селищі було так тихо, що це насторожувало. Це було зовсім інше життя, де спокій і свіже повітря. Я навчився багатьом речам і допомагав по господарству добрій бабусі. Ми допомогли посадити величезний город картоплі, і я годував маленьких кроленя та курчат.

Минуло два місяці, ми повернулися до нашого дому, де нас зустрів вже звільнений Ірпінь. Наша хата була ціла, і почалося нове життя. Я зрозумів, що мир – це, коли кожна людина може вільно жити у своїй країні та не боятися за своє життя і життя своїх рідних!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/