«Ми відчували тремтіння стін у бомбосховищі і розуміли, що на поверхні вже нічого немає»

Сім’я Вікторії Василівни однією з перших виїхала з Маріуполя під обстрілами. Зараз вони розуміють, що повертатись уже нікуди, але дивляться у майбутнє з оптимізмом і сподіваються на краще

На початку війни в Маріуполі була я, мій син та мої батьки. Ми виїхали 13 березня - напевно, були одні з перших, хто відкрив дорогу на Бердянськ, а потім на Запоріжжя. 

Перша думка з початку війни була про те, що це може бути, як у 2014 році. Та вже 11 березня я зрозуміла, що моїх рідних може не залишитись, тому нам потрібно виїжджати якнайшвидше.

Коли поруч розривались бомби, було зрозуміло що з кожним ударом нас може не стати. Кожного дня ми ходили з сином до «Тисячі дрібниць», а до нас інші люди ходили - щоб перевірити, чи кого з нас не засипало. Коли сидиш в бомбосховищі і навкруги здригаються стіни, розумієш, що вже на поверхні майже нічого нема.

У мене були запаси продуктів - їх повністю вистачало на мою сім’ю. Гірше всього було з хлібом. 24 лютого у нас було шість булочок, і до 13 березня ще одна залишилась - таким чином ми їх різали на малесенькі шматочки, щоб всім хоч один раз на день вистачило хліба. 

Сусіди у нас дружні - ми один одному допомагали. З водою було не дуже, але ми жили біля водоканалу, і батько кожного дня стояв по 5-6 годин для того, щоб її набрати. А для технічних потреб ми топили сніг у відрах. З ліками з кожним днем все було гірше, але також допомагали сусіди. Взагалі на 14 березня, коли ми покинули Маріуполь, великого виснаження від нестачі ліків у нас не було.

Моя сім’я виїхала з Маріуполя. Ми всі живі, але всі зараз в різних місцях. Я знайшла роботу в Києві - і дуже рада, Батьки в Німеччині, син в Америці, донька в Нідерландах. Коли ми всі зустрінемось, я не знаю, але в Маріуполі нічого немає. У нас розпочалось нове життя.

Виїжджали ми на власних автівках. Запам’ятались бомби, які вибухали перед машиною, заміновані дороги, де прийшлось об’їжджати міни. Запам’яталися повалені дерева, бо мені після Маріуполя хотілось зупинитися, забрати їх та запалити дрова. Запам’яталось, коли ми з моїми колегами вийшли з Маріуполя і з’явився зв’язок з рідними. Не передати цю радість, яку відчуваєш, коли розумієш, що вони живі.

Я була в Європі, але повернулася до Києва. Якщо в Києві буде те саме, що в Маріуполі, я навряд чи залишусь тут, бо не вважаю, що моя смерть буде комусь потрібна. Але зараз я не збираюсь нікуди виїжджати.

Мені допомагає моя родина. Я бачу, як тримаються мої батьки, які в 70 років втратили все. Їхній будинок палав два рази: вдруге вже згорів повністю. Але вони живуть і дивляться з надією в майбутнє. Мої батьки не плачуть кожного дня. Мої діти чогось прагнуть, розвиваються. Вони - студенти, і в них є жага до знань – це дає сили.

Я вірю що ми зустрінемо своє майбутнє з миром. Я буду жити в Україні, скоріш за все - в Києві, бо я не бачу ні можливості, ні якоїсь прогнозованої можливості повернутись в Маріуполь. Але мої батьки обов’язково повернуться, якщо Маріуполь буде Україна.