"Ми українці, а отже разом – ми сила"

Комарова Вікторія

10-г клас, Уманський ліцей №2 Уманського району Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Король Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2024 року…. Ця дата розділила моє життя на до і після. Вона змінила мене абсолютно з ніг до голови. Те, що було для мене буденним, зникло назавжди. Я й сама більше не стану такою, якою була раніше.

Російська Федерація під командуванням Володимира Путіна провела «специальную военную операцию», під час якої постраждало чимало людей, тварин, будівель, воєнних баз, інфраструктура, а також відбулося забруднення навколишнього середовища, що значно впливає на наше здоров'я по цей день.

5 година ранку. Моя сім'я ще спить, адже наші будильники повинні спрацювати лише о 6:30, аж раптом ми чуємо голосні звуки. Спочатку ми не даємо цьому великого значення, бо думаємо, що то грім. Однак з кожним разом ці звуки стають дедалі голоснішими. Інтервали між звуками звужуються, а наш страх наростає ще більше. Лише тоді, коли недалеко від нас пролунав голосніший звук, ми усвідомили: почалася війна.

І лише зараз, о п'ятій годині ранку, з тремтячими руками й заплаканими очима у коридорі, я відчула на собі весь страх, біль, нерозуміння й усвідомлення всієї серйозності війни.

Мої батьки залишалися стійкими в цій ситуації. Швидкими темпами вони збирали всі необхідні речі : документи, теплі речі, воду, їжу. Почувши ще один вибух, ми вибігли надвір, до бомбосховища. Там ми зустрілися з нашими родичами, які були такими ж наляканими, як ми. Кожен бубонів про те, що не може повірити своїм очам. Кожен надіявся до останнього, що це лише сон. Кожен надіявся, що зараз він прокинеться і все стане на свої місця. Та це був лише початок..

Недалеко від нас ми знову почули звуки вибухів, тепер вони звучали дедалі голосніше й частіше. Зайшовши до бомбосховища, я побачила усю цю картину страху людей. Єдине, що залишалося нам – сидіти і чекати на закінчення цього страхіття. Але

Сидівши тут, майже у безпеці, я усвідомлювала, наскільки іншим людям зараз важко, страшно, боляче, нестерпно.

На жаль, цей страх тривав лише впродовж першого місяця повномасштабної війни. Багато людей почали забувати, що таке «війна». Для них життя продовжувалося, у той час як інші віддали це життя за їх спокій. Я й сама почала помічати те, що все рідше й рідше моя сім’я реагувала на сигнали повітряної тривоги.

Усе, що пережили ми на початку, залишиться в нашій пам’яті назавжди. Майже 2 роки кожен із нас бореться за нашу незалежність. Ми українці, а отже, разом – ми сила.