"Ми ухвалили рішення їхати на Західну Україну, якщо доживемо до ранку"

Касян Анастасія Миколаївна, 16 років, учениця 10 класу Київського фахового коледжу прикладних наук

Вчителька, що надихнула на написання - Бондар Юлія Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року, близько 5-ої ранку… Бровари... Чути перші вибухи…

Я прокинулася від гучних звуків і подумала, що хтось вирішив погратися з петардами. Намагалася заснути, але як тільки впадала в сон, знову гриміли вибухи. У будинку стало чутно, що батьки теж прокинулися. Почалася метушня, дзвінки знайомим, грюкання дверима… Піднімаюся з ліжка і бачу – скрізь увімкнене світло, це насторожує і хвилює…

Не розуміючи, що відбувається, намагаюся знайти хоч якусь інформацію в інтернеті, але там тиша. Пишу друзям. Дехто спить, хтось так само наляканий, як і я, сидить і намагається зрозуміти що відбувається, а деякі, як виявилося потім, уже перебувають в дорозі, яка поки не має остаточного пункту призначення.

Близько 7-ї ранку стається вибух зовсім близько. Цей випадок стрімко вирішує подальшу долю моєї родини. Сила вибуху така, що здригається увесь будинок. Тато терміново приймає рішення їхати в село, яке розташоване в 15 км від міста. Тоді ми навіть не уявляємо, як будемо шкодувати про це рішення, скільки ще разів повернемося в ту мить, коли воно здалося нам логічним і виваженим.

Цілу добу я не могла усвідомити, що почалась війна. Мозок не міг прийняти інформацію, що в 21 столітті таке взагалі можливо. Чим більше я про це думала, тим більше відчувала себе героїнею якоїсь сюрреалістичної картини, де марення, божевілля, підлість і хаос сплітається воєдино. Остаточне усвідомлення прийшло, коли говорила по телефону з моїми рідненькими Дідусем і Бабусею, які мешкають в Сумській області. У теплу і щиру розмову нагло вповзали звуки вибухів. Саме тоді я зрозуміла, що відбувається щось занадто серйозне.

Другу ніч війни я не забуду ніколи. У селі збирається вся наша родина. Ми до останнього намагаємося не спати, адже не розуміємо що чекає на нас за хвилину. Ніби туристи, що ось-ось вирушатимуть у подорож, як солдати, що в повній амуніції чекають наказів командира, - сидить уся моя рідня напоготові в будь-який момент бігти до льоху. Зрештою сон мене долає, я засинаю в теплій зимовій куртці та валянках бабусі, які мені замалі. Як не дивно, це не викликає дискомфорту. Страх перемагає…

Наступні кілька днів стають для нас одним довжелезним днем, у якому немає нічого, окрім вибухів і пострілів, а ще стукоту власних сердець. На околицях нашого села ідуть запеклі бої з ворогом, щодня ці страшні звуки стають ближче і ближче. Сумно визнавати, адже з часом ми звикаємо до цього. Страх перетворюється на лють, а лють дає сили жити далі. Льох стає нашим постійним прихистком, а тато надійним охоронцем, який чатує наш спокій і вдень, і вночі.

Але, незважаючи на все, моя родина ухвалює рішення їхати на Західну Україну, якщо доживемо до ранку.

Ми доїхали. Я і мій молодший брат вперше за тривалий час побачили ще перелякані, але вже щасливі очі батьків. Кілька місяців ми з родиною проживали в Чернівцях. Місто стало нашої надійною фортецею, укриттям і спокійним острівцем.

Замислюючись про все, що вже довелося витримати моїй родині, я приходжу до висновку, що війна відіграла кардинальну роль в долі моєї родині. Нам усім стало зрозуміло, наскільки важливими є рідні та близькі люди поруч, рідне місто в твоїй країні, рідна оселя тощо. Ми почали цінувати кожну хвилину, яку проводимо разом, радіти кожній навіть незначній події в житті нашої родини.

Вторгнення загарбників змінило і мій світогляд. Читаючи про те, що багато українських біженців не планують повертатися із-за кордону, я розумію, що мій вибір очевидний: я і моя сім’я залишиться назавжди в Україні. Вона потребує нас, а ми – її. Це коло не можна розривати.