«Ми три дні майже нічого не їли»

Любов Вікторівна з чоловіком і маленькою дитиною втекла від війни з Сартани до Маріуполя. Вони вважали, що так буде безпечніше, але потрапили в блокаду

Мені 31 рік, ми з Маріуполя. День 24 лютого почався з обстрілів. Ми жили в Сартані, це поряд із Маріуполем. У місті ще було тихо, а наше селище вже почали обстрілювати. Ми зібрали свої речі й виїхали у Маріуполь до родичів. Нам казали, що в місті буде безпечніше, і ми залишилися. Квартира, де ми ховались, була на дев'ятому поверсі, було дуже страшно. Ми бачили, як літаки бомбили зверху, і страждали саме восьмі та дев’яті поверхи, тому ми перейшли у підвал будинку. Місяць були там із дитиною.

Та й було дуже небезпечно виїжджати, оскільки росіяни обстрілювали колони.

Ліки якісь у нас були з собою, коли ми ще тікали з нашого селища. Їжі майже не було. Потім у квартиру на дев’ятому поверсі, де ми ховалися, потрапив снаряд, і її не стало. Там залишилися наші речі і вся їжа. Ми були в підвалі, тому не постраждали фізично, але в нас не залишилось ніякої їжі. Ми звернулись до людей.  Вони побачили, що в нас маленька дитина, і трошки нам допомагали, хто чим міг. Дитину годували, а самі ми майже не їли три дні. Усі магазини на той момент були розграбовані.

Таким чином ми більше місяця прожили з дитиною у підвалі. Потім зрозуміли, що дитина може захворіти, бо було дуже холодно. Обстріли трохи стихли, оскільки росія вже окупувала місто і загарбала більшу половину Маріуполя. Ми спробували колоною виїхати, і нам це вдалося. Тоді вже виїзд був відкритий. Бензин ми збирали з машин, які люди залишили, коли тікали. Автівки були не на ходу, але в них залишилося пальне. Мій чоловік якось зміг дістати його.

Ми зараз в Одесі. Маю надію, що війна закінчиться в травні. Мрію повернутися до свого міста, побачити його відновленим, гарним, як раніше. Дуже багато друзів загинуло, їх мені вже ніхто не поверне. Вороги мають були покарані за все, що накоїли, країна-агресор має виплачувала кошти сім’ям потерпілих, але людей до життя вже не повернеш, звісно.