"Ми стали єдиною командою і зрозуміли, що по-справжньому цінне в житті"

Сімонова Ксенія, 14 років, учениця 9-В класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання -  Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Було 23 лютого. Я, як завжди, прекрасно проводила час у школі. Всі веселилися, сміялися, розмовляли, учні молодшої школи бігали по коридору. Але все одно було щось не так, багато дітей масово обговорювали якусь страшну новину. Я ще тоді не знала, що війна може початись, тому і не підходила спитати, що вони так стурбовано обговорюють. Коли я вже прийшла додому, то почала виконувати своє домашнє завдання, але в мене все ж таки не виходило з голови: «Що ж вони обговорювали всі?» На деякий час я забула про це і вирішила, що спитаю наступного дня. А тим часом я домовлялась зі своїм другом піти завтра погуляти після уроків. «От і все, завтра в школу рано, треба вже лягати», - подумала я і заснула. Але все пішло не так, як я планувала.

О п’ятій ранку я прокинулась від криків мами та голосних вибухів. Я не розуміла, що це коїться. Я спитала в мами: «Мамо, що сталося?» На що вона мені відповіла: «Почалась війна, прокидайся!»

По дорозі до бабусі я бачила багато військових машин та вертольотів, які пролітали над лісом. Я не хотіла в це вірити, але в той момент я зрозуміла: почалась війна.

Для моєї сім’ї це означало, що треба зібратися докупи та захищати одне одного. Моя родина після 24 лютого згуртувалась як ніколи. Ми почали жити пліч-о-пліч, стали командою, бо всі розуміли: ніхто не знає, що може статися через день, годину, хвилину. Це пролунає егоїстично, але я рада, що моя сім‘я порозумілася, хоч і таким чином. У мене та в моєї родини змінилися пріоритети: ми стали єдиною командою і зрозуміли, що по-справжньому цінне в житті. Ми з мамою повністю перейшли на українську мову, бо ми не хочемо спілкуватися однією мовою з країною-агресором. Я почала з гордістю промовляти, що я українка, бо я справді цим пишаюся. Я зрозуміла, наскільки багато є злих та безжалісних людей, яких я навіть не можу назвати “людьми”, адже це просто нелюди та тирани, яких послали до іншої держави вбивати ні в чому не винних людей.

Напевно, мене приголомшило те, що в нас наскільки багато патріотів. До війни я думала, що багатьом не подобається наша Батьківщина і ніхто не буде її покращувати. Але я дуже сильно помилялась. Всі максимально намагаються допомагати одне одному та захищати нашу країну від ворога. Я справді радію цьому, проте водночас сумую, що ми розкрили свій потенціал у такі скрутні часи для нашої рідної України. Але ми переможемо, знову житимемо в злагоді та спокої і покращуватимемо нашу країну всіма силами!

Що таке Мир? Для мене Мир – це гармонія, злагода та щастя. Щоб ми могли спокійно виходити на своє подвір’я і не боятись, що ми в будь-яку хвилину можемо померти від снаряда. Коли нікого не вбивають. Коли ти можеш проживати своє життя із насолодою. Коли ти бачиш, як діти плачуть через морозиво, яке впало на землю, а не через снаряд. Коли підлітки виснажені довгими прогулянками з друзями, а не безсонними ночами через обстріли. Коли ти приходиш додому до 23:00 тому, що тобі мама так сказала, а не через комендантську годину. Коли ти кожен ранок збираєшся до школи, щоб побачити своїх друзів наживо, а не вчишся онлайн. Але скоро ця війна закінчиться нашою Перемогою. Я вірю в ЗСУ! Слава Україні! Героям Слава!