«Ми розплакались, коли вперше побачили хліб»

15 березня ми виїхали з Маріуполя. До цього ховались у бомбосховищі по вулиці Куїнджі. Ми прийшли до батька і були там усі разом.

Ми ходили до бомбосховищ, а тато відмовився. Він - літня людина, йому було важко, тому ми його залишали в квартирі.

Ми жили біля міськради. В один із днів у будівлю мерії влучили бомби - у нас вилетіли шибки. До нас у квартиру залетіли уламки від міни, тата оглушило і контузило. З того часу він погано чує. 16 березня ми поїхали.

До Запоріжжя ми їхали 27 годин. Нас зупинили в полі окупанти і сказали, що ми нікуди не поїдемо. Ми на холоді -12 заощаджували бензин, бо не знали, скільки ще часу доведеться бути в дорозі. Коли доїхали, ми плакали, бо нарешті мали можливість їсти хліб, якого вже давно не бачили.

Мені дуже соромно, що ми як мешканці Маріуполя нічим не допомогли нашим азовцям. У нашому будинку жив азовець, який нам завжди допомагав. Восьмого березня він дівчатам привіз два торти, у сусідній будинок - теж. Азовці привітали всіх жінок зі святом. Хлопцям привозили цигарки. А ми їм нічим не допомагали, були дуже дезорганізовані. Процвітало мародерство. Саме завдяки азовцям ми виїхали. Вони нас довезли до виїзду з міста, а далі ми поїхали на Мангуш.

У серпні ми переїхали в Одесу. Наша родина прийняла рішення, що за жодних обставин не повернемось до Маріуполя, поки там будуть рашисти.

Як на мене, війна може закінчитися несподівано, за один день. Погано, що відвойовуючи території, будуть гинути наші захисники.

Мрію, щоб усіх корупціонерів і зрадників посадили надовго до в'язниці. А все інше ми зробимо і відбудуємо. Мене обурює, що люди примудряються набивати собі кишені державними грошима.