«Ми просиділи у підвалі близько десяти днів»

Ліля зараз у Києві, але вона мріє, що зможе з родиною повернутись до рідного Маріуполя.

Наша родина з Маріуполя. Усе було добре: чоловік працював, дитина ходила до садочка. Я не працювала, а до народження дитини працювала в магазині. Місто в нас було чудове.

24 лютого ми прокинулися о четвертій ранку від вибухів. Чоловік був на роботі в Києві, і ми зателефонували, щоб дідусь нас забрав. Дідусь і бабуся проживають у приватному секторі. І до того часу, поки не влучила в будинок авіабомба, ми були в них.

Найважче було, коли відключили світло і зв'язок. Були постійні обстріли.

Якимось чином чоловік з-під завалів вигорнув машину. Я не знаю, як вона завелася. Ми поїхали до бомбосховища. Там пробули тиждень, а потім чоловік у друга попросив машину і ми виїхали з Маріуполя. По дорозі пройшли всі кола пекла, нас зупиняли, оглядали, наводили автомати. Дуже було страшно.

Разом з тим багато було таких випадків, які зворушували до глибини душі. Нам усі допомагали. Ми поїхали в маленьке село. Там було дві вулиці, і всі щось несли. І город ми посадили всі разом. Це - наша українська щирість і доброта. Мабуть, такого ні в кого немає, як в українців.

Пережити таке тяжко, але я блокую цей біль. Звісно, згадую, іноді можу навіть заплакати, але я стараюся це блокувати, щоб була змога жити далі, йти вперед. У нас дитина маленька, її потрібно ставити на ноги.

Зараз ми в Києві, чоловік тут на роботі. Відвідуємо центр «Я – Маріуполь». Є надія, що ми повернемося у своє місто. У нас там залишився дім, який уцілів.