«Ми поїхали до батьків у село, а окупанти туди зайшли раніше, ніж у нашу Снігурівку»

Ганна з чоловіком і дитиною першого березня виїхала з окупації. Та багато хто не наважився поїхати через страх, що росіяни їх розстріляють

Ми зі Снігурівки Миколаївської області. До цього жили в селі звичайним життям. Чоловік працював, я була в декреті. Перед війною купили собі будинок у Снігурівці. Усе добре було. Планувала на роботу кудись вийти, але так і не вийшла. Мені 29 років.

Я до останнього не вірила, коли казали, що буде війна. Подзвонила вранці мені мама і сказала, що росія на нас напала. Був шок і нерозуміння, що робити. Ми зібрали речі й поїхали до батьків чоловіка у село, бо думали, що там буде спокійніше. А їхнє село розташоване на кордоні з Херсонською областю. Туди зайшли російські війська раніше, ніж у наше місто. Ми до кінця не розуміли, чим усе закінчиться і як ми будемо жити далі.

Ми зібрали речі і чекали на волонтерів. В мого чоловіка машина з будкою, і люди сідали, хто куди, бо треба було їхати.

Через це багато людей залишилися в селі – так і не наважились виїхати. Дорогою чоловік пробив колесо, довелось міняти. Але, попри все, ми виїхали.

Зупинились у моїх батьків, теж у Миколаївській області. Ми бачили наші літаки, техніку, що йшла в бік Снігурівки і раділи, що нас не залишили, про нас не забули, за нашу землю борються. Була дуже велика радість і гордість, коли ми бачили українських військових.

Ми повернулися, коли дізналися, що Снігурівка вільна. Сусідка дивилася за нашим будинком і у нас загалом усе добре. Правда, росіяни вибили двері, все в будинку перевернули, але, на щастя, вони в нас не жили.

Місто повернулося до життя дуже швидко. Почали зразу завозити гуманітарку, аптеки стали працювати, магазини відкриватися.

Ми всі виїхали зі своїх домівок і навіть не сподівалися, що повернемося, що в нас взагалі щось залишиться. Тому якщо раніше хтось казав, що ми погано живемо, то зараз цінуємо те, що є.