"Ми побачили приголомшливі відео з Бучі, на яких змогли впізнати знайомих, нещадно вбитих російськими нелюдами"

Галебний Данило, 17 років, учень 11-Г класу Технічного ліцею, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Полосіна Любов Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Війна» - непросте слово для кожного українця. 24 лютого 2022 року – день, який неможливо забути! Ця трагічна дата докорінно змінила життя всіх!

О п’ятій годині ранку мене збудили батьки. Ми були приголомшені страшними, неочікуваними подіями, панікували, не знали, що робити, куди бігти. Батьки телефонували знайомим, щоб зорієнтуватися в такій ситуації. Першого дня, налякані, шоковані, залишилися в Києві, ніч провели в підвалі будинку. Познайомившись з однією доброю жіночкою Оксаною, вирішили, що назавтра будемо їхати до її хатинки в селі, що неподалік від Бородянки. Спочатку все було нібито й добре: природа, умовний спокій… Аж раптом – вибух, потім ще один!.. Чутно гуркіт літаків - і не зрозуміло, чиї вони.... Близько двох тижнів продовжувалося це жахіття.

На жаль, це були ракети. Дивлячись на це, моторошно усвідомлювали, що це реальність, а не страшний сон…

Проживши в доброї жіночки три тижні, ми прийняли рішення вирушати до Львова. Їдучи в машині, ми з мамою увесь час читали новини, але й досі не могли повірити, що це все насправді: кожне відео, допис передавали жахіття війни; важко було стримати сльози, коли бачили, як помирають невинні люди, малі діти, руйнуються домівки. Дорогою до Львова зупинилися в родичів. Вони так само дуже очікували на закінчення цього пекла.

За кілька днів поїхали до Німеччини, залишивши тата у Львові. Стало ще важче: усі рідні в різних куточках світу, спілкування тільки телефоном… Але найбільше пригнічували новини, що не приносили ні радості, ні втіхи.

Кожного вечора згадував той перший день, який змінив життя моєї сім’ї та всіх українців. Донині переслідують мене ті неприємні відчуття, що принесла війна, а саме: сум, страх та душевний біль. Життя без рідної людини в зовсім невідомій країні було важким, адже тато, зазвичай, приймав найскладніші та наймудріші рішення.

Якось увечері ми побачили приголомшливі відео з Бучі, на яких змогли впізнати знайомих, нещадно вбитих російськими нелюдами. Наші емоції неможливо було передати словами: ми плакали, не знаходили собі місця та до останнього не могли повірити в це. На жаль, таких випадків з кожним днем ставало все більше, і це пригнічувало нас. Минав час… Настрій іноді покращувався чи від хороших новин, чи від розмов з близькими. Це було життя в очікуванні закінчення війни…

Коли в Києві стало безпечніше, ми вирішили повернутися додому. Цей день нарешті настав – я вдома! Настрій був піднесений: рідні та знайомі поруч. Але війна триває, мир ще не настав… А коли буде мир та чи це взагалі в наших реаліях? Для мене мир – це закінчення війни, відсутність конфліктів, чисте небо над головою та душевний спокій моїх рідних й усіх українців!

Так, війна завжди буде в нашій пам’яті, її наслідки не залишать байдужим нікого. Та з війни ми обов’язково вийдемо переможцями! Дякуймо нашим янголам, які боронять нас! Слава Україні! Героям Слава! Вірмо в ЗСУ та пам’ятаймо, що Перемога вже близько!

Бажаю всім мирного неба над головою, упевненості в завтрашньому дні та довгих й щасливих років у нашому спільному домі – квітучій, вільній Україні!