"Ми ніколи не здаємось, не опускаємо рук"

Ганжина Ксенія, учениця 9-Б класу КУ «Пологівський ліцей №4»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Набока Альона Юріївна

"Війна. Моя історія"

«Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядних підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни», - колись сказав Степан Бандера. І справді, якими б ідеями та гаслами не намагався переконати нас ворог, ми інші. Зі своєю багатостраждальною історією, міцним корінням та силою духу! Ми не заслужили на те, що з нами відбувається сьогодні, але ми вистоїмо…

Моє життя до війни не було ідеальним, бо проблеми існують, на жаль, завжди і найголовніше – вміти їх вирішувати та набути власний досвід. Але моє життя було неймовірно щирим, добрим та … безтурботним? Саме так.

Я чудово пам’ятаю те світле і легке відчуття щастя. Моє безхмарне дитинство... Пам’ятаю величезний велосипед, з якого постійно падала, бо був дуже важкий; пам’ятаю, ні з чим незрівнянний, запах річки, очеретів і маминих тюльпанів, що росли майже по всьому дворі; смугастий гамак під деревами, в якому завжди байдикувала зі своєю рудою кицькою, слухаючи тендітно-дзвінкий солов’їний спів та шепіт вітру.

В окупації витримала два з половиною місяці, але на той час здавалось, ніби вічність. Важко передати словами, як себе почувають люди, які ще вчора щасливо жили та будували плани у незалежній країні, а вже через тиждень від початку вторгнення мали стати, по суті, рабами, які не мають жодних прав, не можуть висловити власну думку, адже невідомо, що може спровокувати окупантів. Недоречно сказане слово, інтонація чи вираз обличчя - і вже завтра людина може опинитись у підвалі для допитів або взагалі зникнути назавжди…До нашого рідного Запоріжжя разом з мамою діставалася три дні. Напевно, то один з найгірших спогадів, бо я залишила свій дім, рідних людей, залишила все. Холод, страх, ночівля на покинутій та розбитій заправці, очікування, невизначеність та надія, що ледве жевріла у душі – приблизно так можна описати ті дні. Всі почуття були загострені, змішані. Здавалось, що більше ніколи не буде спокійно, як раніше.

Яскраві магазини та розважальні центри, кафе, квітучі зелені парки, лункі дитячі голоси. А в моєму місті все, наче завмерло…Розбомблені дороги та будинки, понівечені танками магазини, нерозірвані снаряди, біля моєї школи. Тут не було щохвилинних страшенно-гучних вибухів, від яких, ніби зупинялося серце. Я ходила вільно та не боялась, що наступлю на розтяжку чи міну, що до мене причепляться якісь військові, як було у Пологах – моєму рідному місті. Я була на своїй стороні! По-іншому відчувалось абсолютно все: проміння сонця, що зігрівало зсередини, пронизувало наскрізь, наповнюючи тіло легкістю, гармонією; колихання теплим, уривчастим вітром барвистих листків на деревах, що заспокоювало; навіть похмурий дощовий день здавався не суцільною сірою плямою, а чимось таємничим, затишним і загадковим.

Якщо ви мене запитаєте, що є свободою, то я опишу саме цей спогад.

Наразі і надалі по всій Україні лунають вибухи, тим паче в Запоріжжі, де я живу сьогодні… Але я маю багато сестер і братів, я маю сім’ю. З кожною українською людиною я пов’язана кров’ю, ми всі рідні та рівні. Це почуття єдності дає мені силу та надію, наповнює рішучістю, впевненістю.

Зараз усі мої близькі люди, окрім мами, знаходяться в окупації, і я відчуваю неймовірно сильну тугу за ними щодня. Але щиро вдячна кожному військовому за те, що я живу. За те, що можу просто дивитися на зорі під вільним небом…Низький уклін кожному, хто ціною власного життя захищає Батьківщину!

І наостанок. Війна - це кровопролиття, це жорстокість. Але іноді ми, люди, забуваємо, яке життя цінне, і що воно не дається на безглузді скарги про те, що все марно. Цінуйте кожну мить! Ми, перш за все, українці і треба цим пишатися. Адже наймогутніша наша зброя – це сила духу, яка походить з глибоко вкорінених гасел про свободу та незалежність. Це наполегливість, надія і віра в те, що майбутнє є, і воно – наше.