«Ми не уявляли, що доведеться ночувати у підвалі»

У перший день повномасштабного вторгнення я прийшла на роботу, але нас відправили додому. У магазинах уже було порожньо. Там швиденько все закінчилося, вони зачинилися. Ми жили на Лівому березі.

26 березня прилетіло у школу. Ми зібралися і поїхали до моєї мами в інший район міста. Біля мами була річка і криниця. Ми туди ходили по воду. З продуктами було трохи складніше. Нас було багато, але ми згуртувалися і потроху всім вистачало. Певні запаси були у кожного. А коли виїхали до Мелекіного, там був магазин, у якому можна було купити харчі.

Ми не уявляли, що будемо ночувати у підвалі. Думали: день-два - і повернемося додому. Було враження, що усі нас покинули у місті напризволяще.

Ми виїхали 17 березня. Родичі, у яких машини залишились цілими, нас привезли у Мелекіне. Нам пощастило виїхати спокійно. Ми їхали колоною, коли тільки-но встановлювали блокпости. А де вони уже стояли, нас досить швидко пропускали. У Мелекіному ми знайшли хлопців, які возили продукти. Ми їм трохи заплатили, і вони у кузові нас довезли до Бердянська. А з Бердянська були евакуаційні автобуси до Запоріжжя.

Ми їхали до Калуша, бо неподалік від нього живуть наші родичі, які виїхали до Польщі. Ми жили у їхньому будинку. Але там не було опалення, тому довелося переїхати до міста. Ми винаймаємо квартиру. Залишилися тут з метою безпеки.

Моя родина роз'їхалася по Івано-Франківській області, а брат залишився у Кривому Розі. Там у нього робота.

Хотілося, щоб війна закінчилася швидше, але, мені здається, що це станеться нескоро. Не знаю, чи безпечно буде повертатися у Маріуполь, коли його звільнять. Якщо вийде, переїдемо з Калуша у більше місто. Коли закінчиться війна, купимо житло в Україні, або поїдемо за кордон.