“Ми не могли спустити лежачу бабусю у підвал під час обстрілів”

Олену Петрівну не полишає відчуття зради, адже вона не може забрати з собою лежачу бабусю в підвал під час обстрілів

Я живу з чоловіком в Краматорську, працюю в бібліотеці. Від початку війни нікуди не виїжджала, тому що у мене старенька бабуся, я її доглядала.

У перший день війни я бігла на роботу, й тут почались такі страшні вибухи. Я не знала, що робити. Потім зателефонували з роботи й сказали, щоб ми були вдома, в укритті. Страшно було, як тільки сирена – ми відразу в підвал.

Я дуже переживала за бабусю. Їй дев'яносто років, вона лежача була. Під час обстрілів ми тікали і ховалися, а вона залишалась вдома. Було таке відчуття, що ти людину зраджуєш, хоч ми й вікна для безпеки закривали.

Ну, війна є війна: дуже складно жити в таких умовах, в яких ми живемо. Страшно навіть вийти по хліб в магазин, тому що ти незахищений в цьому житті ніяк.

Я діабетик: на щастя, ліки дають. Дякую всім, особливо Фонду Ріната Ахметова і всім волонтерам. Нам і хліб дають, і продукти, і людям дрова давали безкоштовно, у кого пічне опалення. Дуже допомагають, ми дуже вдячні.

Ми однаково мислимо, як до війни, так і зараз. Це наша країна, наша земля. Наші рідні виїхали, бо в них маленькі діти.

Я не знаю, коли може скінчитися війна. Ми молимося Богу і дуже хочемо, щоб якнайшвидше. Щоб діти приїхали, всі були живі, й мир настав якомога раніше.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/