«Ми не думали, що доведеться виїжджати, але це вже було нестерпно»

Я пенсіонерка з Лисичанська. Коли почалася війна, у нас не стало води, світла. Був тільки газ.

Найбільше шокували літаючі снаряди, вибухи і вбивства. Ми не думали, що доведеться виїжджати, але вже не могли терпіти.

Дякувати Богу, що вирвались евакуаційним автобусом до Дніпра. Ми не встигли нічого зібрати. Взяли сумку, пакет - і поїхали. У чому були, у тому й виїхали. Нас тут зустріли.

Домашніх тварин я не змогла вивезти. Я їх відв'язала, залишила їжу і попросила сусідів приглянути за ними.

У Жовтих Водах ми живемо у дитячому садку. Нас тут годують обідами, ми отримуємо продукти.

З Лисичанськом немає ніякого зв'язку з дев’ятого травня. Я нічого не знаю про своє місто.

Хочу, щоб війна закінчилась навіть сьогодні. Хочу повернутися додому.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/